Олекса Негребецький, перекладач, режисер дубляжу

Перші дубльовані українською мовою фільми в кінотеатрах незалежної Україні з’явилися влітку 2006 року. Тоді в широкий прокат вийшли: анімаційний фільм «Тачки» та художній – «Пірати Карибського моря: Скриня мерця» (перекладач та автор синхронного тексту – Олекса Негребецький). Пройшло півтора десятка років, і вже навіть складно уявити, що колись доцільність звучання української мови на широкому екрані була темою для палких дискусій.

Але цього літа тема дубляжу… знову на слуху. Дещо в іншому аспекті – необхідності дублювати українською російськомовну телепродукцію.

З 16 липня 2021 року набрала чинності норма закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», якою визначено, що мовою поширення та демонстрування фільмів в Україні є державна мова. Виявилося, що телеканали не були готові до її виконання, і вже 23 липня один із великих каналів оголосив, що транслюватиме фільми та серіали мовою оригіналу (тобто російською), оскільки український дубляж ніби не до вподоби глядачам.

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення заявила, що «мовники не готувалися до переходу на мовлення державною мовою два роки, які відвів на це законодавець – зробили це в останню мить недбало, примітивно й формально» і назвала «категорично низькою» якість озвучення, що різко відштовхнула навіть ту частину аудиторії, яка хотіла дивитися українською.

От про це ми й вирішили поговорити з Олексою Негребецьким, якого називають хрещеним батьком українського дубляжу.

– Пане Олексо, ви, як людина, котра стояла біля витоків зародження українського дубляжу і тривалий час тримала його на своїх плечах, як оцінюєте те, що сьогодні відбувається?  

Дублювання російськомовних серіалів – це вияв нашої невизначеності, бо могли ж їх зразу знімати українською

– Це питання філософське і сягає корінням доволі глибоко. Чому так виходить? Слабкість держави. Дивіться, 30 років незалежності України. Що було в Радянському Союзі через 30 років після революції? 1947-й рік, голод, колгоспне рабство, все таке, однак радянський режим переміг німців, переміг японців, добивав бандерівців, балтійських лісових братів, створив імперію на половину Європи, творив атомну бомбу, ракетну техніку. А в нас що? Я категорично не сприймаю радянських методів, але, знаєте, не дуже добре, що ми через 30 років і досі розв’язуємо ті самі проблеми, не дуже добре, що й досі в нас ті самі біди, які були на початку, й досі дискусії – бути чи не бути Україні українською.

І дублювання російськомовних серіалів – це окремий вияв нашої невизначеності, нерішучості, страху вичавити з себе радянського раба. Замість того, щоб зразу знімати їх українською тут, а потім дублювати російською (якщо ви хочете продавати їх у Росію), вони знімають їх російською! Це настільки цинічно, а особливо, коли ще й прибирають із кадру всі ознаки належності до України, до Української держави – спорюють з військової чи поліційної форми українські емблеми та розпізнавальні знаки, а то й узагалі – російські прапори наклеюють. Моя відверта думка, що це роблять просто зрадники батьківщини, ідеологічні вороги.

УСЕ ПОТРОХУ ВІДРОДЖУЄТЬСЯ, ЗБОЧЕНЦІВ СТАЄ ДОСТАТНЬО, І МАЄМО НАДІЮ, ЩО КОЛИСЬ, РАНО ЧИ ПІЗНО, З’ЯВИТЬСЯ ВОЖДЬ

– Хто має слідкувати за цим? Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, влада, громадськість?

– Нема кому слідкувати. У Нацраді, на мою думку, не хочуть цим займатися. Це мала б робити громадськість, а її немає, вона розколена Фейсбуком і владою, яка мало що вміє ефективно робити, а от розколювати суспільство навчилася. Навіть найменші об’єднання розколюються дуже професійно і швидко. Я ще з кінця 1980-х був учасником різних громадських груп та об’єднань і спостерігав, як це проводиться, які у них агенти, методи й прийоми. Так і тепер: українці – в атомізованому стані. Немає жодної громадської організації, яка б викликала хай не загальну довіру, а хоч би великий відсоток довіри!

Іноді, звісно, ми, навіть атомізовані, можемо дечого досягти – коли хтось кине в маси гасло, яке знаходить відгук – тоді ми об’єднуємося, сходимося, стукаємо каструлями і добиваємося чогось.

– Може така об’єднуюча громадська сила колись таки з’явиться?

– Для об’єднання потрібні ініціатори, організатори, лідери. По-простому – вожді. І от нема у нас вождів. Це – знову ж філософія, бо вождями стають особи, так би мовити, трохи не при своєму розумі (цьому є цілі томи фрейдистських пояснень), а українці – завжди була здорова селянська нація, в ній мало було індивідів з генетичними абераціями певного типу, мало було збоченців. А оскільки вождями можуть ставати тільки збоченці, то в нас – нема кому ними стати! Тепер ситуація потроху змінюється, збоченців стає достатньо, і маємо надію, що колись, рано чи пізно, з’явиться вождь мас (сміється).

Я ПОРАХУВАВ, ЩО ДУБЛЯЖ ОДНІЄЇ ХВИЛИНИ ЕКРАННОГО ЧАСУ У МЕНЕ ЗАБИРАЄ ГОДИНУ РОБОТИ

– Повертаючись до заявленої «категорично низької» якості дубляжу телесеріалів. Ми ж ніби завжди славилися своїм дубляжем, а тут таке… Невже технологічно дублювати телесеріальну продукції складніше, ніж повноекранні або ж анімаційні фільми? Чи є суттєва відмінність?

– Відмінність у тому, що екран у кінотеатрі 16 метрів – там тільки губи 4 метри! І кожний рух цих губ має відповідати українським звукам. Цього дуже важко насправді досягти. Тобто дублювати телесеріали навіть легше.

Якщо між нами, то я дубляж ненавиджу (сміється), тому що це страшенно тяжка малооплачувана праця, яка накладає на людину великі психічні й навіть фізичні навантаження. Я порахував, що одна хвилина екранного часу в мене забирає годину роботи.

– Нічого собі!

– Через те я люблю «страшилки», де всі тільки б’ються, виють і хекають – там ніхто не говорить і немає великих планів з губами.

Дублювати серіали – це робота теж важка і, головне, непотрібна – раніше їх робили закадровим озвученням на 2-3 голоси, і цього вистачає. Дубляж абсолютно зайвий!

Але начальники телебачення побачили, як гарно, коли кіно дубльоване і: «А давайте, і ми собі так зробимо!». Це називається, коли бідні хочуть жити, як Вандербільдиха – донька американського мільярдера. Пам’ятаєте з «12 стільців» сцену про Елочку-людожерку і позолочене ситечко? Оце той самий випадок.

Розцінки ж на дубляж серіалів ще менші, ніж у кіно, просто ганебні, а в людей роботи немає, і вони мусять погоджуватися навіть на це.

ВЕЛИКИЙ МОНОЛОГ, ДЕ ЛЮДИНА БАГАТО ГОВОРИТЬ, ЛЕГШЕ УКЛАСТИ, НІЖ КОЛИ ВОНА КАЖЕ ОДНЕ-ДВА СЛОВА

– Овва! Але ви – гуру в цьому, і я, все ж, розпитаю. От, мені завжди було цікаво – часто українська прем’єра іноземних кіноновинок збігається зі світовою. Тобто, перекладачам і акторам дубляжу ці фільми мають потрапити набагато раніше?

– Так, нам дають відео й обов’язково сценарії. Іноді є супровідний лист, де пояснюється, які саме голоси мають бути, які є нюанси мовлення, чи треба його робити жаргоном, чи може треба дотримуватися військової лексики (якщо, наприклад, там полковник якийсь у кадрі). Менеджери розподіляють, хто перекладатиме, чи хто з перекладачів вільний, чи хто більше схильний до такої тематики.

Перекладач починає працювати, а фільм тимчасом продовжують знімати! Найчастіше перекладач працює з чорновим варіантом. Спочатку – це варіант Р1, а потім приходить Р2, Р3… Найбільше у мене було, здається, 9 варіантів! І, уявляєте, людина сидить і переробляє, переробляє.

Я й досі не можу збагнути, чому не можна зробити все остаточно, дати текст по всіх країнах, щоб його переклали, здублювали, а тоді у всьому світі оголошувати прем’єру? Але роблять так, як роблять, і часом буває, що ми дублюємо раніше, ніж вони там у себе закінчать наносити всі штрихи. Тоді у нас – допрем’єрний показ.

– Виходить, робота перекладача дуже копітка й інколи марна?

– Робота не завжди приємна, тому що ти сидиш, дивишся на те відео – всі фрази переклав, а потім пробуєш їх у губи вкласти, а воно не вкладається! Бо за твоїм текстом рот має бути роззявлений – там голосний, а на екрані у Джонні Деппа якого-небудь – рот закритий. Або навіть, якщо рот роззявляється, то все одно на голосні А, О – губи розтуляються по-різному.

Колись мені трапився був випадок, що одна славетна актриса казала на весь екран: «Оооооо, мааааай ґааааад!» з двосекундними паузами між словами. Я цілий день укладав оті три слова, придумував то те, то се! Зрозуміло, читач, особливо якщо він перекладач, захоче знати, що ж я такого придумав. Але я не скажу – самі думайте, це корисно (сміється).

І таке трапляється з багатьма реченнями, причому, що найцікавіше, великий монолог, де людина багато говорить, часом легше укласти, ніж коли вона говорить одне-два слова. Хоча я не можу вам передати, як складно було вкласти в губи кіношному адвокатові отакий текст: «Після ретельного розгляду суд оголошує вирок, що ґрунтується на визнанні присяжними вини підсудного, відповідно – по кожній статті обвинувачення. На підставі вердикту “винний по всіх статтях” підсудний переходить у відання генерального прокурора Сполучених Штатів для утримування під вартою у федеральному закладі на визначений йому термін 30 років».

В ІНШИХ КРАЇНАХ ЦЕ ПОДІЛЕНО – Є ПЕРЕКЛАДАЧ І Є АВТОР СИНХРОННОГО ТЕКСТУ, А У НАС ІСТОРИЧНО СКЛАЛОСЯ, ЩО ЦЕ ОДНА ЛЮДИНА

– А хіба це робота перекладача – вкладати текст у губи актора? Я вважала, що після перекладача починається робота автора синхронного тексту?

– Узагалі, в інших країнах, де роблять дубляж, ці ролі поділено – є перекладач і є автор синхронного тексту. У нас перекладач і автор синхронного тексту – чомусь одна людина, так історично склалося. А я часто працював у студії ще й режисером дубляжу. І це був найкращий варіант: сам переклав, сам міг з акторами на місці переробляти текст, допасовувати до відеоряду, до темпу мовлення, дихання, особливостей вимови нашого актора. Бо коли інша людина, яка, м’яко кажучи, не в матеріалі, яка не розуміє, чому перекладач вдався до того чи того рішення, яка не має знань української орфоепії, працює з чужим їй текстом, то доволі часто в результаті одержуємо аудіовиставу за мотивами фільму, а не адекватний дубляж. З моїми перекладами іноді таке робили, такі «шедеври» вставляли в текст, що я на двох чи трьох прем’єрах виходив з залу, бо не в змозі був слухати те потворство, що лунало з динаміків кінотеатру.

– А що вкладається в термін «адаптація фільму»? Чи мається на увазі адаптація дечого, про що йдеться у фільмі, до реалій нашої країни? Як далеко дозволяється заходити? Чи може перекладач змінити цитату, наприклад – там згадують про Марка Твена, а він – раз, і про Остапа Вишню вставив?

– Це недопустимо. А взагалі слово «адаптація» запустив я, ще коли на ICTV працював. Поляки все, що перекладають і озвучують, називають адаптацією, тобто – це просто переклад і озвучення. Я в ті часи багато дивився польських телеканалів, і це слово застосував, а люди чогось почали його розуміти по-своєму, як дозвіл перекручувати і переробляти оригінальний текст твору.

Хоч я на початку 1990-х вимушений був робити такі фокуси, щоб зберегти гумористичний ефект – ми ж тоді ще не знали багатьох світових і американських (бо фільми й серіали перекладали переважно американські) реалій. І щоб передати їхній гумор, я іноді мусив це робити. Але це потребує чуття й гнучкості. Ну, не можна взяти скрипку, з усієї сили пиляти смичком упоперек і вважати, що пролунає гармонія сфер! Ні! Треба знати ноти і вміти тим смичком орудувати.

Ми не знали тоді, що таке «хот-дог», а ті хот-доги у фільмах часто згадувалися, і що ми перекладемо: а ви їсте гарячих собак? Треба було якось обігравати.

Або трапився мені серіал: там були «мафіни», а у нас їх ще не було. Тепер же вони продаються в кожному ТРЦ (сміється). Зараз, коли поінформованість суспільства велика, цього робити взагалі категорично не можна, тим більше – не маючи смаку. Однак люди відважно це роблять.

– У сучасних фільмах стало набагато більше (навіть, у порівнянні з минулим десятиліттям) вульгарної, нецензурної лексики, лайливих слів. Чи дозволяється у перекладі щось опустити, облагородити текст?

– Ще з 1990-х років усіх чомусь цікавило, як же бідному перекладачеві давати раду зі сленгом і з матюками? По-перше, у різних американських студій різна політика щодо цього. Одні кажуть: пом’якшуйте нецензурні слова, а інші – не треба нічого цензурувати, тільки ті, що найгрубіші – на «х» чи на «п».

Це залежить від студій і від перекладача значною мірою, але загалом мій підхід такий, що можна все це легко оминути, зберігши загальний стиль.

Я ДИВЛЮСЯ ТІЛЬКИ ТРЕЙЛЕР У МЕРЕЖІ, Й МЕНІ ЗРОЗУМІЛО – Я ВЖЕ В КІНО НЕ ПІДУ, БО ЦЕ ПРОСТО НАБІР ШТАМПІВ

– Ще років 5-7 тому український дубляж славився своєю свіжістю й відсутністю штампів. Чи підкосила вже його ця «хвороба»?

– Штампи в нас уже є, уже пливуть потоком. Буває, я тільки трейлер дивлюся в мережі й мені зрозуміло – я вже в кіно не піду, бо це просто набір штампів. Перекладач, як і кожна людина, схильний до економії своїх зусиль, навіщо ж вигадувати щось, якщо є готовий штамп?

От, кажуть «What the fuck?», і всі перекладачі чомусь перекладають: «Якого біса?». Хоча я переклав би, грубо кажучи, «Що за хе*ня?». Це ж логічно і правильно.

Ще одна перекладацька біда – дослівний переклад, бо більшість людей не володіють українською фразеологією, приказками, зворотами – і штампують оце суто американське.

У нас же ніхто не каже, коли когось десь зустрів: «Що ти тут робиш?», скажуть: «Чого ти тут ходиш?», «Що таке?», «Що тебе привело?». От коли у двері хтось постукав, людина відчиняє і не говорить же: «Що ти тут робиш?», а питає: «Ви щось хотіли?». Треба ж думати! Ситуація зовсім інша! Ні, механічно скрізь перекладають: «Що ти тут робиш?». Воно настільки дико, буває, звучить…

Або ще момент: якщо зберігати англійський порядок слів, то часом речення виходить, як у майстра Йоди із «Зоряних війн»: «Що хотів сказати цим ти?». Я й сам так робив, чесно скажу, для дубляжу, тому що цього вимагав синхрон, ліпсінк. А потім, дорісши, вже зрозумів, що насправді на губи, коли вони не на весь екран, ніхто з глядачів не дивиться. Якщо це гарна актриса, дивляться на щось інше, якщо це зомбі чи воїн з автоматом – дивляться на ситуацію. Через те краще знехтувати ліпсінком, щоб не було фраз, як у майстра Йоди.

В українській мові, у фольклорі теж є інверсії, наприклад – «Годі знести серцю тугу» – співав покійний Дмитро Гнатюк. Але ж цю інверсію актор повинен подати і виділити інтонаційно логічний наголос… На жаль, актори дубляжу, навіть найталановитіші (їх є з десяток) не подужають цю інверсію. Через те її краще не робити.

Я ЗНАЮ БЛИСКУЧИХ АКТОРІВ ДУБЛЯЖУ, ЯКІ НА СЦЕНІ НЕ МОЖУТЬ ГРАТИ – ЦЕ ОСОБЛИВА СПЕЦИФІКА ПРОФЕСІЇ

– Чи кожен хороший актор здатен якісно продублювати фільм?

– На жаль, ні. Це особлива специфіка, особлива професія, я б так сказав. Бо я знаю блискучих акторів дубляжу, які на сцені не можуть і не хочуть грати, а є такі, що й поєднують.

Коли з’явився дубляж, а не тільки закадровий переклад, який існував значно довше, то прийшло багато театральних акторів (хоча на початку студійні виробники казали нізащо не кликати театральних акторів, бо вони, буцімто, в кіно погано грають, оскільки подають голос наче на гальорку, щоб усі чули, а в кіно це сприймається як штучність, вимученість). Так само не хотіли акторів з великим досвідом закадрової озвучки для телебачення – бо в них, мовляв, занадто рівні, занадто добре поставлені голоси.

Тепер пішов зворотний процес – я бачу, що люди з театру почали зніматися в кіно, оволоділи специфікою роботи кіноактора, і тепер текст, який треба донести нормальним голосом, вони шепочуть – бо в фільмах уже навчилися такого і думають, що це круто. А воно ж не чути, бо це – дубляж, тут зовсім по-іншому треба подавати голос.

– Зірки, співаки, телеведучі, яких запрошують дублювати фільми, справді здатні зробити це професійно і, можливо, краще, ніж театральні актори?

– Не виходить у них краще, і я не знаю, чому їх запрошують. Кажуть, що це продається краще… Я колись робив один фільм із зірками, там були Ольга Фреймут, Дзідзьо й Андре Тан. Після того, як я з ними попрацював, я навіть жартував: «Андре, а тепер я прийду до вас – і пошию віп-клієнтам штани. Для рівноваги». Його роль таки вдалась, але це були великі муки, оскільки люди інших професій, зрозуміло, в цій царині не професіонали. Звісно, краще працювати з нормальними акторами дубляжу, які настільки профі, що актор на екрані ще не договорив репліки, а вони вже інтуїтивно почули її наперед і сказали буквально одночасно з ним, з тими ж інтонаціями.

АКТОРИ З ЛЯЛЬКОВИХ ТЕАТРІВ ГАРНО РОБЛЯТЬ ДУБЛЯЖ, БО ВМІЮТЬ ЗРОБИТИ РОЛЬ ГОЛОСОМ

– Я спілкувалася з актрисою Антоніною Хижняк (знаменита Мотря з серіалу «Спіймати Кайдаша»), кажу їй: «Вітаю з дебютом у великому кіно!». А вона сміється, каже: «Та я ж у великому кіно вже давно, просто ви ніколи мене на бачите, я – за кадром купу ролей озвучила». А вона ж за фахом актриса лялькового театру – тобто голосом вчилася працювати.

Нині розвелося багато самодіяльних курсів, де актори, які в масовках ледь-ледь працювали, тепер ведуть курси, навчають

– До речі, це так – саме актори з лялькових театрів гарно роблять дубляж, бо розуміють, що їх не видно і вміють добре зробити роль голосом.

Нині розвелося багато самодіяльних курсів, де актори, яких я пам’ятаю, що вони в масовках ледь-ледь працювали, тепер ведуть курси, навчають.

– Ну, напевно, навчати легше, ніж самому щось реально робити.

– Не знаю, кому як (сміється).

– Ви не ведете авторських курсів, нікого своїй майстерності не навчаєте?

– Один час були у мене курси української вимови. Десь два-три набори було, а потім… Знаєте, це невдячна справа, тому що тільки ти починаєш викладати свій досвід, своє розуміння, налітає безліч, як тепер кажуть, хейтерів – і тебе заплюють, заклюють. На фіга це мені треба?

Я розумію, що я, можливо, один з десятка останніх могікан, який щось там ще десь знає в сенсі вимови, в сенсі лексики, але нікому це не потрібно – може, одиницям. А тих, кому не потрібно і хто хоче це задавити в зародку, просто з любові до мистецтва давлення, значно більше. Я втомився боротися.

ЗВІСНО, Я НЕ ВСІ НАГОЛОСИ ЗНАЮ, БО ЦЕ НЕМОЖЛИВО, І ПЕРІОДИЧНО ВІДКРИВАЮ ЯКІСЬ ТАКІ ДИВА

– Зізнайтеся чесно, ви справді знаєте всі правильні наголоси в українській мові? У нас в Укрінформі є рубрика «Просто слухай», де ми начитуємо уривки з різних хороших книг, і це мій страшний сон, що колись зателефонує Негребецький і скаже: що ти там за дивних наголосів наставила?

– Звісно, я не всі наголоси знаю, бо це неможливо, і періодично відкриваю якісь такі дива, що сам чудуюся, як от: «РЕйк’явік», «НюрнбЕрг» (сміється). «ФОльгу» і «планЕр» – це вже знаю. І слава, як то кажуть, суті речей, що вже не треба казати «югУрт», а зробили «йОгурт», бо «югУрт» навряд чи хто міг виговорити.

Є ще кілька таких чудернацьких наголосів. Мені сильно пощастило, що я народився в тій місцевості, де наголоси, в основному, збігаються з літературними. А, скажімо, бідолашним галичанам я щиро співчуваю. Тим, що хочуть працювати на загальноукраїнському рівні.

– Ви ж родом з Черкащини – там, напевно, і суржику багато?

Люди химерно сприймають літературну мову і часом за суржик вважають питомі українські слова

– Суржику багато… Тепер його трошки долає літературна мова. Не знаю, чи це так аж сильно добре, бо люди її химерно сприймають і часом за суржик вважають питомі українські слова. Це така біда, коли викидають усе, що хоч трохи, на їхню думку, схоже на російське. Це дуже скорочує інструментарій.

– У мене нещодавно була смішна ситуація на цю тему: я ледь не посварилася зі знайомою – переконувала, що «чудо» – це не українське слово, треба казати «диво».

– Ви переконували? (сміється) Ганьба вам, це нормальне слово: «чудо», «чудасія», «чудотворець».

– Та я вже потім зрозуміла, коли почала перевіряти у словнику! А то ж була впевнена, що це росіянізм і краще так не говорити.

– Оце ж біда, що люди вважають, що «те і те – росіянізм», а воно геть же ж і не «те». Між тим, є чудовий метод суперечки чи взагалі дискусії: коли я чогось не знаю, я тихо промовчу, вдома подивлюся словник, а потім так, ніби між іншим, десь згадаю. Це працює завжди.

«ПАРОВОЗ ТОМАС» БЛИСКУЧЕ ПЕРЕКЛАДЕНИЙ, САМ СЕБЕ ХВАЛЮ, А ЗА «АЛЬФА», ЯКИЙ УСІМ СПОДОБАВСЯ, ІНОДІ СОРОМНО

– До речі, ви біолог за фахом, а як сталося, що пішли перекладати? Наскільки я знаю, взялися за це, навіть не дуже досконало володіючи англійською мовою?

– Ще після «перестройки», до Незалежності, я почав працювати в революційних газетах (перша була рухівська газетка «Спостерігач»), тому що журналісти з фаховою освітою, які працювали в різних «Правдах України», не могли собі дозволити писати того, що потребувало суспільство. Вони боялися йти з редакцій, а якщо хтось ішов, то це були часом такі алкоголіки, що могли казна що наверзти. Довелося нам, аматорам, братися за р-революційну журналістику.

Потім з’явилася Міжнародна комерційна телерадіокомпанія, яка тепер називається ICTV, і мене туди буквально по блату покликали редактором. Виявилося, що я, хоч нічого профільного й не закінчував, але непогано справляюся з редакторською роботою.

А ще тоді було мало перекладачів, бо ті, які перекладати для «Всесвіту», для видавництв, не хотіли йти в таке незрозуміло що, не вірили в майбутнє якоїсь нової авантюрної телекомпанії. Де ми тільки не шукали нових редакторів і перекладачів – приходили люди абсолютно непридатні, а сітка ж мовлення вимагає, то я потрошку і почав перекладати. Спочатку фільм якийсь переклав, потім мультиплікаційний телесеріал «Паровоз Томас та його друзі», потім був «Альф».

– «Альф» – це взагалі знаковий для вас і для всього українського кіноперекладу серіал!

– Знаєте, що я вам скажу? От дивлюсь я «Паровоз Томас та його друзі» – блискуче перекладений, сам себе хвалю, а за «Альфа», який усім сподобався, мені іноді соромно. Тому що я десь полінувався в словник зазирнути, десь якихось речей у словнику не було. Звичайно, там прекрасна подача, виконання, актори добре спрацювали, – це все важливі чинники.

Просто це такий закон сприйняття публікою – я вже кілька разів переконувався. Наприклад, виходить книжка і стає популярною, допустимо, не тільки в нас, а скрізь у світі. Переклад просто школярський, паскудний, але всі його хвалять і взагалі не бачать, що він поганий! Тут те саме – «Альфа» всі люблять, хвалять і помилок не бачать, а до тих перекладів, які я вважаю, що мені вдалися, що вони прекрасні, бездоганні – до тих прискіпуються. До того, до чого абсолютно не треба прискіпуватися, бо то художній прийом, художній засіб, а не вада.

– Перекладати книги складніше, аніж перекладати фільм?

Тепер «буржуйські» серіали класні, цікаві, захопливі, а фільми – ну просто нікудишні

– По-всякому буває. У фільмі тільки діалоги, особливо в теперішніх, які переважно тупі, бо вся творча сила з повнометражного кіно перейшла в серіали.

Тепер «буржуйські» серіали класні, цікаві, захопливі, а фільми – ну просто нікудишні. Через це їх перекладати легко, бо там в основному: «гей», «ґоу», «хелло» – і все, більш нічого немає. А в книжках міцно закручені речення, описи, діалоги іноді взагалі відсутні – бувають такі майстри слова, що без діалогів пишуть – то це важко.

Але це виклик, з яким цікаво зіткнутися, з яким цікаво попрацювати.

Ще одне: якщо це переклад фільму, то є мало таких зануд, які, почувши щось не те, прийдуть додому, скачають піратську копію, переслухають і скажуть: «Боже, що він там переклав?». А про переклад книжки кожен тобі напише: «О, що ж це ти там зробив?». Замість того, щоб подивитися в словник і самому переконатися, що так і треба, воно тобі обов’язково якусь гидоту напише.

ЯКБИ Я БУВ ЗАВІДУВАЧЕМ КАФЕДРИ ЧИ ДЕКАНОМ ФАКУЛЬТЕТУ, Я Б ЗАПРОВАДИВ КУРС «РОБОТА ЗІ СЛОВНИКАМИ»

– В одному з ваших давніх інтерв’ю вичитала, що ви стурбовані відсутністю в Україні пристойного, як ви сказали, тисяч на 250 слів англо-українського словника. Тоді ви говорили, що з радістю взялися б за його укладання.

– Це тоді, тепер уже не взявся б. Бо потрібно мати фінансування таке, щоб людина могла тільки цій роботі присвятити свій час. Треба за щось жити, а економічна ситуація така нині, що люди змушені за копійки перекладати навіть «Сватів», щоб вижити.

– Чи є довіра до онлайн-словників?

– Якби я був завідувачем кафедри чи деканом факультету, я б запровадив курс «Робота зі словниками». Зі словниками треба вміти працювати. Тепер ось побутує така профанська думка в суперечках, ніби «словники придумали комуністи». Але ж вони свого часу працювали добротно, на міцній платформі, й якщо робили щось не так, то партбюро їх «взувало».

А тепер люди женуть халтуру, все одно переписують з тих давніх, «комуняцьких» словників, тільки цитати міняють. Де була газета «Колгоспне село», просто змінюють назву газети, або взагалі беруть приклади з російської й самотужки їх перекладають.

Через те я вірю тільки в старі словники, навіть радянські, бо вони, повторюся, зроблені добротно і професіоналами. Одначе користуватися словниками треба вміти, ще раз скажу. Дивишся, кому належить цитата з цим словом: якщо Коцюбинський – добре, Панас Мирний – добре, а от газета «Червоний урожай» – уже думаєш, сумніваєшся. Отаким «гаптування шовком» ця робота виходить.

ТЕАТРАЛЬНИЙ РЕЖИСЕР – ЦЕ ПРОФЕСІЯ, ЯКУ, МОЖЛИВО, ТРЕБА Й ЗАБОРОНИТИ

– Крім книг, ви перекладаєте і п’єси.

– Ага, 5 чи 6 штук переклав. От цього ірландського драматурга Мартіна МакДону перекладав: «Усікновення руки в Спокані», «Людина-подушка», «Королева краси з Лінана», «Самотній Захід».

– У театрі «Золоті ворота» йде вистава «Королева краси» режисера Максима Голенка у вашому перекладі. Ви її бачили?

– Я так і не дійшов подивитися, ще не доповз (усміхається). А з другого боку, якщо чесно, я боюся йти в театр і дивитися вистави, тому що театральний режисер – це професія, яку, можливо, треба й заборонити. Перебільшення з мого боку, звісно, та все ж.

Раніше актори до якогось там століття грали взагалі без режисерів, самі ставили. Нинішні українські режисери вважають, що вони розумніші за драматурга, починають вносити якісь зміни, своє «бачення». Якщо МакДона написав п’єсу, в якій грають тільки чоловіки, то чому якась режисерка вирішила, що треба дотриматися гендерної-джендерної рівності (чи не знаю, чим вона керувалася) і зробила, що половина акторів – жінки? (Йдеться не про театр «Золоті ворота» – Л.Б.)

Або була ще вистава молодої режисерки (щоправда, лише один сезон і без успіху йшла на малій сцені одного театру). Так вона викинула кульмінацію! Все до того йшло дослівно, актори точно відтворювали текст, а найважливіші частини режисерка викинула, – там, де розв’язка, де з’ясовується, хто, чому і як – і тільки кінець залишила. Вийшов такий сюр – чого раптом? Навіщо?!

Я розумію, чому так відбувається: самому з нуля щось створити чи намалювати важко, а коли ти бачиш готове – рученьки сверблять щось «доробити». А в результаті виходить зображення арабського скакуна, мальоване колективом художників – той мазок зробив, той мазок, і одержали портрет верблюда. Драматург написав, а ви, будьте ласкаві, втілюйте, не дописуйте, не переінакшуйте відповідно до свого хутірського бачення!

Якщо так хочеться, напиши сам, ти знаєш як, ти знаєш, що саме публіка зустріне схвально. Напиши, став і втішайся, почивай на лаврах! А вони ж що роблять? Вишукують у п’єсі, де можна вставити матюк.

Пропоную термін – «тіктоковість мислення» – це коли люди не можуть утримати в голові сюжети, довші за 20 секунд

– Публіці таке подобається.

– Існує театральний вираз, що «публіка – дура». На жаль, схоже, що в цьому вислові певний резон є. Глядачі навіть на трагічних сценах хочуть реготати, не розуміють трагічного і не хочуть розуміти, не сприймають.

Я в Молодому театрі на власні вуха чув, коли народні артисти України кажуть зі сцени «бл@дь», а зал просто в трансі, регоче. Либонь, від того усвідомлення, що публіка – дура, і треба танцювати драматургові… Чи це тільки українська публіка така?

Свого часу, на початку 1990-х на радіо «Культура» в програмі у пані Лесі Вороніної я не раз вживав термін «кліповість мислення» – що люди здатні дивитися й більш-менш осмислювати тільки кліпи. От заявляю авторські права на цей термін. А тепер запускаю через вас термін «тіктоковість мислення» – люди не можуть утримати в голові сюжетів, довших за 20 секунд. Бо кліп все-таки вимагає якогось мислення, викликає якісь асоціативні зв’язки, а Тік-Ток – ні: 20 секунд – «га-га», 20 секунд – «га-га». Все.

– Мої діти постійно сидять у Тік-Току. Я кажу, невже вам цікаво?! Цікаво, сидять і дивляться. Ну, не знаю…

– Та весь світ уже в ньому сидить! Зізнаюся, і я перед сном теж втикаю в Тік-Ток і зразу засинаю (сміється). Тому, думаю, хочемо ми чи не хочемо, а треба пристосовуватися до цього явища, до цієї новітньої психології сприйняття – такі п’єси писати, такі фільми знімати, такі політичні промови виголошувати, щоб до тік-токовичів доходило.

З РОСІЙСЬКОЇ Я ТЕПЕР ПЕРЕКЛАДАЮ ТІЛЬКИ ДЯЧЕНКІВ, БО КОЛИСЬ ДАВ ЇМ СЛОВО, ЩО БУДУ ПЕРЕКЛАДАТИ ЇХНІ КНИЖКИ

– З яких ще мов, крім англійської, ви перекладаєте? З російської у вас же теж є переклади?

– З російської я перекладаю тільки Дяченків. Я колись дав їм слово, давно, років 15 тому, що буду перекладати їхні книжки. Оце й зараз якраз сиджу і працюю над перекладом Дяченків для видавництва «Фоліо».

З польської перекладав фільми: колись давно, ще для ІСТV, переклав цілий серіал «Справи Кепських». Для кінопрокату – фільм «Катинь», про розстріл польських офіцерів радянцями в Катині. Дуже серйозний, сильний фільм.

Книжки часом перекладаю. Он для однієї доброї людини персонально переклав «Футурологічний конгрес» і «Щоденник, знайдений у ванні» Станіслава Лема. Жаль, що через куплені певним видавництвом авторські права ці переклади прочитала тільки ця одна людина.

У НАС ТАКІ ПИСЬМЕННИКИ, ЩО МОЖУТЬ ПИСАТИ ТІЛЬКИ ПРО АЛКОГОЛЬ, НАРКОТИЧНІ ДОСВІДИ ТА СУМНІВНУ ЕРОТИКУ

– Ви ж виступаєте ще й у якості літературного редактора?

– Ви маєте на увазі Доржа Бату?

– Так. Ми нещодавно записували з ним інтерв’ю, він дуже тепло вас згадував, навіть сказав, що без Негребецького його твори були б не такі цікаві. Я запитала: а як взагалі сталося, що сам Негребецький погодився працювати з автором – на той момент ще нікому не відомим? Він розповів, тепер це ж питання й вам ставлю. Чим він так вас зацікавив?

– Він гарно пише й на цікаві теми, які зовсім не притаманні українській літературі. Бо я, буває, зайду в книгарню «Є», розгорну будь-яку книжку, та й бачу: пишуть автори без життєвого досвіду, без знання людини. Вони можуть писати тільки, вибачте, про дефекацію, мастурбацію і більше їм немає про що написати. Я називаю таку літературу одним словом – «карподереш» – там наркотичні досвіди, якась еротика така сумнівна й не дуже гігієнічна. І тут раптом з’являється автор, який пише на теми, яких ніколи у нас не було: космос, супутники, зовсім інше життя. Це було дуже цікаво, і я йому сказав: напишіть книжку, я її беруся редагувати.

Дорж виявився плодючим письменником. Є певні тактичні помилки у просуванні книжок – я йому казав з другої «Франчески» робити дві книжки, щоб була трилогія. Три книжки – це зовсім інше. Ти випустиш одну книжку, потім через якийсь час – другу, потім третю – увага читача зовсім по-іншому працює.

Але він добре зробив, що перемкнувся на геть іншу тематику, написавши «Моцарт 2.0», а потім ще раз докорінно змінив тему – я про «Таємницю старого лами». Це дуже цікаво, коли письменник дає весь час нове й нове – нова книжка, нові ситуації.

– Тобто, я так розумію, є небагато сучасних письменників, з якими ви хотіли б працювати як літредактор?

Тепер же всі пишуть книги. Усі, хто знає букви – усі пишуть. А нащо?

– Я взагалі не хочу з ними працювати (сміється). Я казав про книгарню «Є», проте останнім часом, ще й через цей карантин, я не часто заходжу в книгарні. Вистачає уривків, які трапляються в Інтернеті. Точно так само, як з трейлерами до фільмів – за дві-три хвилини, за дві-три сторінки все стає зрозуміло. Я хочу почитати письменника, розумнішого за мене, майстра, який краще знає мову, має більший життєвий досвід. Люди ж бували по всьому світі в таких країнах, у яких я ніколи не побуваю. Які прекрасні відео існують про подорожі! А люди, що звуть себе письменниками, не можуть про це написати так, щоб я читав і не міг одірватися! Про те, щоб це був красивий текст, який хочеться смакувати, взагалі не йдеться. Недолугі штампи, русизми, неоковирності, або навпаки – тікають од русизмів і таке витворяють, що вже й на українську мову не схоже.

Та й поети пригнічують. Куди ж ти, людино добра, пишеш поезію?! Для поезії треба мати багатющий словесний запас, знати наголоси, вимову, бо не римується часом те, що ти пишеш.

Тепер же всі пишуть книги. Усі, хто знає букви – усі пишуть. А нащо?

– Але все ж, є хороші сучасні письменники. Може когось порадите почитати?

– Не буду. Я взагалі книжок, виданих після 2000-го року, не читаю. До того ще були письменники й були редактори, а тепер прийшло нове покоління. В наше століття нащо читати книжки, якщо є «Тік-Ток»? (Сміється).

Можливо, це й перебільшення, але я вважаю, що тверезій людині художніх книжок не треба читати взагалі, бо письменники самі не знають життя, а дають читачеві рецепти розв’язку якихось проблем, і всі ці їхні рецепти – хибні.

Ото в західноєвропейській літературі ще з 18 чи з 19-го століть утвердилася думка, що кохання – це щось трагічне, треба ридати, різати собі вени, труїтися сірниковими головками – і нам така традиція зайшла, і пісні у нас про любов усі такі. Тоді як насправді кохання – це ж весело, життєствердно!

Треба проживати власне, а не прочитане життя. Замість белетристики читати словники, науково-популярну, наукову літературу, різні довідники, юридичну літературу. Закони, Конституцію та Правила дорожнього руху треба перечитати, врешті-решт! А окрім цього, для знання й чуття мови існують твори класиків.

Ну, ви ж самі говорите, що пишуть усі, хто вміє писати, значить згодом – кількість обов’язково перейде в якість…

– …І на болоті виростуть орхідеї. Авжеж, з’явилися письменники, які воювали, яким є що сказати. Це справді дає надію на орхідейний сад, який прикрасить світ довідників та Правил дорожнього руху.

Любов Базів. Київ

Фото: Тетяна Пастір, rabota.ua; сторінка Олекси Негребецького у Facebook


Джерело: Олекса Негребецький, перекладач, режисер дубляжу

Вас може зацікавити