Джованні Загоруйко. Дон Джованні жовто-блакитної крові

Проєкт “Калиновий к@тяг” продовжуємо розповіддю про відомого італійського пейзажиста – українця Івана Загоруйка

Деякі свідки залишили яскраві спогади, буцімто, епістолярій нашого колишнього земляка, котрий вимушено став італійським маляром, зберігав кореспонденцію від багатьох знаних емігрантів із Російської імперії взагалі й відомих художників сучасності зокрема. Свого часу тихий етнічний українець познайомився та листувався із самим Пабло Пікассо (Pablo Ruiz y Picasso; 1881-1973). Важко уявити, що нові власники його колишнього будинку в комуні Позітано разом зі старими меблями викинули на смітник листи та, можливо, навіть малюнки батька кубізму – одного з найдорожчих малярів світу, Івана Джованні Загоруйка.

Давид Бурлюк
Давид Бурлюк

А ось художній альбом іншого нашого земляка, знаменитого фундатора російського футуризму, поета і маляра Давида Бурлюка (1882-1967) з-під Харкова дивним чином зберігся. Більше того, цей артефакт колись знаходився у приватній колекції “дона Джованні”, про що свідчить авторська присвята… І.П. Загоруйку, але тепер прикрашає колекцію мерії Позітано (Positano), регіон Кампанія, провінція Салерно.

Знаєте, що там написано? Уголос прочитаємо:

– Нашому поважному великому художнику, маестро дон Джованні, Івану Загоруйко, нашому старому другові з 1913-го року (тобто, Давид Бурлюк та Іван Загоруйко товаришували ще за часів дореволюційної Росії! – О.Р.) із Любов’ю та великою повагою. Давид і Маруся Бурлюки.

І далі стоять дати, за якими дослідники точно визначають, коли востаннє Давид Бурлюк, який ексцентрично називав себе “татаро-запорізьким футуристом”, спілкувався з Іваном Панкратовичем Загоруйком на Амальфітанському узбережжі в Позітано? 1962-й рік. А, взагалі, хто цей Джованні із давнім козачим прізвищем?

Український художник Давид Бурлюк, Позітано
Український художник Давид Бурлюк, Позітано

*   *   *

Самобутній, ні на кого не схожий італійський художник-самоук українського походження Іван Панкратович Загоруйко (Ivan Giovanni Zagoruiko) народився 29 серпня 1896 р. в Катеринославі (нині – Дніпро). Рід його мав глибоке козацьке коріння. Не скажу, чи були вони родичами, але свого часу в Омельницькій сотні (тепер –  с. Омельник Кременчуцького району Полтавської області) під проводом сотника Кондрата Леонтієвича до честі служив козак Іван Загорулко із городка Манжелійки. Це власною рукою в “Присязі Миргородського полку за 1718 р.” засвідчив ієрей Стефан Тимофійович, пресвітер храму Різдва Пресвятої Богородиці.

Ще в дитинстві в Іванка виявилися здібності до малювання, тож про подальший шлях у житті він не міркував. Розвинути та збагатити художні навички у Катеринославі можливості тоді не було. Художній музей у місті відкрився тільки в 1914 р. Перший у місті мистецький журнал – “Аргонавти”, за ініціативи й активної участі професійного маляра Михайла Сапожникова, котрий по закінченні в 1895 р. Імператорської Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі досі працював викладачем чистописання місцевої гімназії, – почали видавати лише в 1918 р.

Ні, у царській Росії не все так погано було на Лівобережжі. При безкоштовних школах товариства “Громада” рисувальні класи були ще в 1894 р., але існували вони, здебільшого – поряд із рукодільними (1887), бо малярство вважалося не чоловічою справою.

Борис Х. Георгієв
Борис Х. Георгієв

Тому юнак вирушив до Києва. Коштів на навчання у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка, відкритій восени 1913 р. на горищі 11-поверхового прибуткового будинку Лева Гінзбурґа, по вулиці Інститутській, 18, – прибулець не мав і деякий час ходив в учнях “болгарського Реріха”, самобутнього художника Бориса Х. Георгієва (1888-1962), котрий із золотою медаллю закінчив Імператорську Академію мистецтв у Санкт-Петербурзі. Стрімко Місто на семи пагорбах перетворювалося на “Українські Афіни”.

На жаль, освіту завершити Івану Загоруйку завадила Перша світова війна: бідного українського парубка мобілізували та зарахували до лейб-гвардії Козацького полку. Після Жовтневого заколоту більшовицьку владу він не прийняв, а бився – за вільну Україну –  в лавах армії генерала Краснова, потім у складі армії генерала Врангеля. 

*   *   *

Так-так, за вільну Україну із білогвардійцями, – вам не почулося…

Відомо, що Лівобережжя стало одним із найважливіших осередків формування Білої армії. За особистої підтримки гетьмана Павла Скоропадського (1873-1945) на наших теренах відкрилося 25 вербувальних бюро, що спрямували в лави Добровольчої армії 16 тисяч добровольців: 30 відсотків із них складали офіцери. Більше того, розуміючи значення кадрового війська, гетьман, бойовий генерал-лейтенант свого часу передав Добровольчій армії кадри 4-ї піхотної дивізії, з яких планувалося навесні 1918 р. створити Окрему Кримську бригаду української армії. Крім того, до Південної армії були передані кадри 19-ї й 20-ї піхотних дивізій, майже не використані у гетьманській армії. Саме вони стали потужним ядром для 1-ї та 2-ї дивізій Південної армії. Не забуваймо також, у Добровольчій армії існував Карпато-руський загін, сформований з галичан-москвофілів.

Але, звісно, існувала своєрідна форма національної терпимості. 11 серпня 1919 р. в Харкові військовий губернатор (“головноначальствуючий”) Катеринославської, Полтавської, Харківської та Курської губерній генерал Володимир Май-Маєвський видав наказ “Про малоросійську мову”, яким дозволив вести викладання українською мовою лише у приватних школах, приватними особами та приватними товариствами.

Чим закінчилася Українська Революція 1917-1920 рр., усі знають. Отож, у 1920 р. після поразки Добровольчої армії Іван Загоруйко із Криму пароплавом емігрував до Туреччини, потім опинився в Болгарії, затим – у Греції. Врешті-решт, поневіряння привели його до далекої Італії, де можна було забути про шаблю та згадати про пензель.

*   *   *

Власне ім’я довелося Івану Загоруйку італізувати на… Джованні. Мешкав прибулець: у 1926 р. – у Венеції, у 1927 р. – у Трентіно, у 1928 р. – у Римі. Там, у столичній “La Galleria Fiamma”, що належала власнику мистецького часопису “La Fiamma Giornale d’Arte”, арт-критику Гвідо Гуїда (Guido Guida), відбулася перша персональна виставка 32-річного українського маляра в екзилі.

Венеціанський мотив
Венеціанський мотив
Рим
Рим

Один із рецензентів, у захопленні від оригінальних ідей та самобутньої техніки маляра-самоука, написав:

– Підіть подивіться! І ви побачите не художника ефектів, а живописця, який глибоко проникає в серце глядача. Його мистецтво просте, зрозуміле, гармонійне, внутрішньо кероване. Коли говорити про технічну вартість, думаю, ми не все вловлюємо, а лише щось вихоплюємо і, можливо, не найкраще. Техніку можна набути за допомогою волі, через упертість, але як домогтися верховенства духу, тонкого відчуття поезії? Це – не картини, це – вірші без літератури, навіть без рим. Це поезії, що пронизують мертві речі та оживляють людський погляд. Вони висвітлюють скромне життя сяючою чистотою, яку божевільні люди забирають у свого швидкоплинного захеканого життя.

Позітано, 1919 р.
Позітано, 1919 р.

Шукати долі саме у сільській комуні Позітано, регіон Кампанія, провінція Салерно емігрант не планував, бо Італії в принципі не знав. Тож улітку 1928 р. Іван Загоруйко здійснив неквапливу подорож до Неаполя, Помпеї та… Позітано, прискіпливим поглядом пейзажиста оглядаючи тамтешні краєвиди. Саме до останнього селища, покровителем якого вважається християнський мученик, римський святий Віт (Sanctus Vitus) – він незабаром і перебрався.

*   *   *

Саме творча інтуїція привела самобутнього маляра в місце, яке незабаром стало духовно намоленим. Скажімо, майже сорок років свого життя на віллі “Тревіле” у Позітано мешкав знаменитий італійський кінорежисер Франко Дзефіреллі (Franco Zeffirelli; 1923-2019), в гостях у якого побувала купа видатних діячів культури і мистецтва: Вітторіо де Сіка, Річард Бертон та Елізабет Тейлор, Альберто Сорді, сер Лоуренс Олів’є, Едуардо де Філіппо й багато інших.

Позітано, 1930-ті рр.
Позітано, 1930-ті рр.

Тут, на Амальфітанському узбережжі (Costiera Amal-fitana) літні вакації проводив німецький піаніст та композитор Вільгельм Кемпф (Wilhelm Kempff; 1895-1991); саме тут він заснував “Бетховенські курси” виконавської майстерності, навчаючи молодих колег грати не як піаніст, а як… людина. Також у Позітано й досі знаходиться вілла італійської кінодіви Софі Лорен (Sofia Loren; 1934).

Утім, справжньої популярності дрібна італійська комуна набула, коли в травневому номері за 1953 р. часопису “Harper’s Bazaar” американський романіст Джон Стейнбек (John Ernst Steinbeck; 1902-1968) надрукував есе “Позітано”, де вдихнув глибоку романтику в більшості недосяжний рай:

– До глибини душі Позітано зворушує. Це справжнє місце вашої мрії, в реальність якого складно повірити, перебуваючи в тутешньому розкошуванні. Однак, воно перетворюється на привабливу дійсність, варто вам лише його залишити.

*   *   *

Від початку 1930-х рр. до останнього дня свого життя мешкав український блукалець світами саме у Позітано на Амальфітанському узбережжі, що нині перетворився на елітний італійський курорт, внесений як Всесвітнє культурне надбання до списку ЮНЕСКО.

Позітано, сучасне узбережжя
Позітано, сучасне узбережжя

У розвідці “Російсько-польські історії на Амальфітанському узбережжі” (2015) дослідник російського зарубіжжя Михайло Талалай (1956) стверджує:

– Якщо прилеглі зони – Сорренто та острів Капрі – на зламі XIX-XX століть уже набули популярності в середовищі інтелектуальної еліти й мистецької богеми, у першу чергу, представників англосаксонського світу, то Амальфітанському берегу довелося чекати на свою зоряну годину. У 1920-1930-х рр. Амальфі, а також сусідні за узбережжям селища Равелло та Позітано перетворилися на своєрідний притулок для різного штибу іноземців. Важливу роль відіграла патріархальна дешевизна цих місць і доволі ліберальний громадський клімат, що поширювався на цю місцину “під покровительством” сусіднього космополітичного і розкутого Капрі.

Млин Арієнцо, 1929 р.
Млин Арієнцо, 1929 р.

Найпершим утікачем із Російської імперії, котрий замешкав на Амальфітанському узбережжі ще у 1916 р., став літератор Михайло Семенов (1873-1952). На батьківщині той інтелектуал видавав журнал “Нове слово”, брав участь у створенні часопису “Терези”, перекладав твори польського імпресіоніста Станіслава Пшибишевського, а в 1910 р. разом із мистецтвознавцями Валентином Зубовим і Трифоном Трапезниковим почав формувати книгозбірню з історії західного мистецтва, що в 1912 р. стала ґрунтовною основою для створення бібліотеки Інституту історії мистецтв.

Придбавши в Позітано напівзруйнований млин Арієнцо (Ilmulino di Arienzo), Михайло Миколайович вирішив перечекати в Італії Першу світову війну, а за нею – й Жовтневий заколот. До Радянської Росії йому з дружиною та чотирма дочками повертатися не хотілося. Тож доволі швидко гостинний млин, переобладнаний власником на просторе помешкання, перетворився на зручну дачу для багатьох емігрантів: антрепренера Сергія Дягілєва, “бога танцю” Вацлава Ніжинського, Ігоря Стравінського – адже тут майже завжди було тепло, не доводилося дбати про зимовий гардероб, море і фрукти були на відстані простягненої руки, і таке інше… 

*   *   *

Приїзд у 1919 р. новітньої зірки сучасного балету, танцівника та балетмейстера Леоніда Мясіна (1996-1979) став доленосним: хореографу, який робив блискучу кар’єру на Заході, надзвичайно сподобався затишний італійський закуточок, точніше – маленький архіпелаг Лі-Галлі (LiGalli), відомий також як Ле Сіренузе, розташований між островом Капрі, за 6 км на північний захід від Позітано. Пізніше Леонід Федорович письмово мріяв:

– Я відчував, що тут міг би знайти усамітнення, якого потребував, якби відмовився від виснажливого тиску обраної кар’єри. І тоді я вирішив, що одного разу неодмінно куплю ці три острівці й перетворю їх на власний будинок.

Архіпелаг Лі-Галлі
Архіпелаг Лі-Галлі

І що ви думали – то порожні балачки? За три роки Леонід Мясін таки придбав один із островів – Галло Лунго, перетворивши його на приватну резиденцію. Насамперед іноземець відреставрував Арагонську сторожову вежу, поставлену ще у 1312 р. Карлом II Неаполітанським. Між іншим, те місце ніколи не зяяло порожнечею, доки саме там, на Галло Лунго, височіла давньоримська будівля. 

Новий власник поставився до справи ґрунтовно.

Біла вілла, Позітано
Біла вілла, Позітано
Клавельська вежа
Клавельська вежа

Л.Ф. Мясін облаштував незвичний заїжджий двір – із танцювальною студією та театром просто неба. На жаль, під час шторму амфітеатр був знищений, тому за сприяння знаменитого архітектора-дизайнера Ле Корбюзьє (LeCorbusier; 1887-1965) Леонід Федорович побудував на острові Галло Лунго омріяну віллу, зі спалень якої відкривався чудовий краєвид на Позітано. Тут же були облаштовані величезні терасові сади з видом на мис Пунта Лікоза та острів Капрі. Після смерті знаменитого хореографа та педагога острів у 1988-му р. придбав інший російський танцівник – Рудольф Нурієв (1938-1993), який також провів тут останні роки життя. 

*   *   *

А тепер – увага! Сусідом по італійському селищу Позітано видавця та перекладача Михайла Семенова, котрий по своїх володіннях розгулював голяка, був колишній українець, активний учасник Громадянської війни на боці Добровольчої армії, живописець-самоучка Іван Панкратович Загоруйко, родом з Катеринослава. Хіба у Катеринославі він міг снити про те, що колись запросто спілкуватиметься з верхівкою російської богеми: Леонідом Мясіним, Ігорем Стравінським, Михайлом Семеновим, Сергієм Дягілєвим? Це додавало творчих сил.

Вид на Тірренське море, Позітано

Облаштувавшись усередині 1920-х рр. у Позітано, на узбережжі Амальфітанської рив’єри, талановитий пейзажист малював вражаючі краєвиди та портрети місцевих рибалок, котрі, бувало, ходили Тірренським морем, хоча архіпелаг ще від часів Гомера називався Ле Сіренузе (Le Sirenuse). Поясню: назва походить від… міфологічних сирен, які, за переказами, в давнину мешкали на тутешніх островах і завадили Одіссею швидко дістатися додому – на острів Ітака. За іншою легендою, “вертикальне місто” Позітано, як його називають з огляду на каскади барвистих будиночків, що збігають до блакитного моря, заснував ніхто інший як сам бог моря Посейдон. От вміли колись люди красиві казки розповідати! 

Бескиди над морем
Бескиди над морем

Хоча тепер тут, у Позітано, все в сегменті luxury. Маю на увазі п’ятизірковий готель “Le Sirenuse” на via Cristoforo Colombo, 30, із цінами від $960 за ніч. Однак і досі місцина не втратила патріархальний шарм. І до сьогодні, як і сто років тому, над затишним містечком Позітано домінує церква Санта-Марія Ассунта з її мозаїчним куполом храму, котрий не один раз малював… наш земляк, Джованні Загоруйко. 

Позітано, сучасний вигляд
Позітано, сучасний вигляд
Позітано, якщо відпливати до Сорренто
Позітано, якщо відпливати до Сорренто

*   *   *

Василь Нечитайлов, 1920-ті рр.
Василь Нечитайлов,
1920-ті рр.

На Амальфітанському узбережжі Іван Загоруйко товаришував із колишнім побратимом по Добровольчій армії, ростовським художником Василем Нечитайловим (1886-1880), який від 1924 р. також вимушено, як “недобитий білогвардієць”, жив у Франції, а від 1936 р. замешкав в Італії. Серед його найвідоміших картин слід назвати такі:“Пієта” (1947), яка в 1950 р. експонувалася на Міжнародній виставці релігійного мистецтва у Ватикані й була придбана Папою Пієм XII для музеїв Ватикану; “Чудове полювання” (“Покликання апостола”; 1950-1955), присвячена апостолу Андрію Первозванному, створена спеціально для вхідної стіни собору в Амальфі, у склепі, де, за легендою, спочивають мощі апостола, “Мадонна Іммаколата” (“Непорочне зачаття”, або: “Амальфійська Мадонна”; 1958) – для церкви семінарії в Амальфі, “Різдво Христове” (1964) та “Благовіщення (1960-ті рр.) – для Російської католицької церкви Св. Антонія в Римі та інші.

Спогад. Позітано
Спогад. Позітано

Чим на Апеннінському півострові брав український маляр-самоук досвідчену, балувану баченими шедеврами публіку? Іван Загоруйко вперто малював пейзажі ніби з ефектом колажу, але створені за власною, унікальною технікою, писав портрети місцевих жителів, видобував із пам’яті картини-спомини з життя дореволюційної Росії. З-під його пензля у той період вийшло масштабне трагічне полотно символічного звучання: відрубані голови витязів у чистім полі, зарослім будяками на тлі палаючого Кремля.

Яке то щастя, що жити минувшиною він не схотів, бо дивився навкруги, бачив красу Божого світу і переосмислював покликання сучасного художника. Так, із роками він у живописі ставав більшим італійцем, аніж його італійські колеги-модерністи, але у жилах “дона Джованні”, як його взялися називати місцеві мешканці, завжди текла жовто-блакитна кров: сум за втраченою батьківщиною, печаль за щасливими літами. Це так по-людськи, бо скільки ми втрачаємо, стільки й набуваємо. 

Художник Олексій Ісупов, портретДжованні Загоруйко
Художник Олексій Ісупов,
портрет Джованні Загоруйко

Маляр – не письменник, творити на одному місці він не може. Маляр – не письменник, він має постійно не лише візуально годувати око, а й емоційно підживлювати серце. Розуміючи це, Іван Загоруйко подорожував світом і залишався гостинним господарем, котрий в неаполітанські землі часто кликав друзів. До пейзажиста на гостини в Позітано у 1933 р. приїздив стильний салонний художник Олексій Ісупов (1889-1957), котрий страждав на кістковий туберкульоз, а в 1937 р. – його старий київський педагог Борис Георгієв. 

*   *   *

Борис Георгієв, портрет Джованні Загоруйко, 1937 р.
Борис Георгієв, портрет
Джованні Загоруйко,
1937 р.

Коли всередині 1930-х рр. Ладозький архіпелаг ще входив до складу Фінляндії, “дон Джованні”, як людина глибоко набожна, відвідав святиню. Невдовзі постала незвична серія краєвидів Валаамського монастиря. Картини ті, не повірите, й досі дбайливо зберігаються – ні, не в якомусь державному музеї еРеФії, а в приватному зібранні однієї амальфітанської родини, у справжніх італійців. Таким, мабуть, і має бути ненапускне розуміння культурної спадщини.

До честі українського маляра, він ніколи не зациклювався на героїчному минулому чи етнографічних мотивах, бо серце для прекрасного Божого світу завжди тримав розчахнутим навстіж. У ті ж 1930-ті Іван Загоруйко здійснив кілька поїздок за кордон – на зарубіжні пленери, подалі від соковитої природи Середземномор’я… Наприклад, його картини, намальовані в Стокгольмі та Гельсінкі, демонструють чітке, холодне світло, оживлене синім та світло-голубим кольором, притаманним його роботам більш пізнього періоду.

І – про стиль. Практично всі авторські пейзажі виконані в оригінальній техніці, де кольорові плями виглядають наче обмальовані індійськими чорнилами (тушшю). Тим часом, якщо глядач уважно придивляється, виявляється: колір фарби цей маляр свідомо згущує по краях плям, створюючи таким чином ефект… технічного колажу.

Вуличка Позітано
Вуличка Позітано
Замок Сант-Анджело
Замок Сант-Анджело

*   *   *

Не хочу, аби у вас склалося враження: то був маляр, широко відомий у вузьких колах… Ні. Вже у 1931 р. Івана Загоруйка запросили взяти участь в Образотворчій виставці іноземців (Mostradeglistranieri), які мешкають в Італії. У 1935 р. етнічний українець виставляв чотири пейзажі на 1-й експозиції живопису в Позітано (Prima Mostra d’Arte di Positano).

На XX Венеційській бієнале (XX Biennale di Venezia), коли у 1936 р., попри королівський указ №33 від 13 січня 1930 р. про Автономне правління (Ente Autonomo), контроль над виставкою перейшов від міської ради Венеції до національного фашистського уряду під орудою Беніто Муссоліні, – наш колишній земляк зухвало виставив… “Автопортрет”, глибоку за змістом “Алегорію”, безхмарний пейзаж “Позітано” та обнадійливі “Промені сонця”.

Автопортрет
Автопортрет

На жаль, політична ситуація на Апеннінському півострові геть зкоричневішала. Тому в 1937 р. на 1-у виставку Провінційної спілки фашистського образотворчого мистецтва в Салерно (Prima Mostra del Sindacato Provinciale Fascista Belle Arti di Salerno) “дон Джованні” показово подав дві… прохідні роботи.

На жаль, в Україні Іван “Джованні” Загоруйко і досі не дочекався окремої монографії. Чи дочекається? Адже свої роки жив тихий митець один, а рідні, за моєю інформацією, у майстра не залишилося. Після того, як великий пейзажист пішов за межу, його приватний великий архів зі жвавим листуванням безповоротно загинув. 

*   *   *

Доля художника серйозно змінилася, коли фашистська влада в Італії вирішила переселити іноземців з усіх стратегічних зон, рахуючи й колись тихе провінційне Амальфітанське узбережжя. Представники місцевої квестури (поліцейського управління) гайки загвинчувати почали давно. Особливо, що стосується “sovietici”, рахуючи деяких радянських інженерів, які приїхали на італійський Південь у тимчасові відрядження. 

Вид на морську затоку
Вид на морську затоку

Відповідно до нової, суворішої політики фашистської влади, міністерство внутрішніх справ Італії видало в 1933 р. особливий циркуляр, розісланий квестурам, де в їхній обов’язок відтепер ставилося “спостереження за радянськими громадянами і підозрілими іноземцями”. Зверталась увага на “особливу небезпеку” з боку росіян, а ще – вимагався “суворий контроль над радянськими громадянами, аполітичними особами і так званими білогвардійцями”.

Спостереження доручили офісу генеральної адміністрації секретаріату Дирекції громадської безпеки (Direzione della Pubblica Sicurezza), що вела явне або таємне спостереження за іноземцями, і зокрема, за російськими й радянськими. Інформація групувалась у поточних звітах під рубрикою “А11”. На Дирекцію також поклали обов’язок перевіряти ідеологічну благонадійність усіх біженців. 

*   *   *

У непростій ситуації, створеній фашистським режимом, найбільш ефективними засобами захисту ставали… фальшиві довідки про хвороби. Свого часу такий “документ” надав італійській поліції й Джованні Загоруйко. Це сталося завдяки допомозі місцевої інтелігенції: маю на увазі сприяння парафіяльного священника Саверіо Чінкве (Saverio Cinque) та лікаря Віто Фіорентіно (Vito Fiorentino).

Отже, етнічному українцю дозволили залишитися в Позітано, але Джованні Загоруйко змусили підписати так званий “Verbale di diffida” (“Попереджувальний протокол”), відповідно до якого біженцю заборонялося у себе вдома приймати гостей, залишати межі містечка і малювати картини на пленері. Тим часом саме пейзажі давно стали основною тематикою живописця, залишаючись основною статтею прибутку. 

Узбережжя Позітано
Узбережжя Позітано

Щодо інших українців мені вдалося знайти ще кілька поодиноких випадків політичних утисків. Зокрема, у 1934 р. анонімний інформатор повідомляв квестуру про журналіста Френкеля, уродженця Конотопа, який мешкав у Торре-дель-Греко, регіон Кампанія: “Він – росіянин, але симпатизує фашизму”. Чого саме побоювалася італійська влада? Підступні іноземці кинуться подавати світлові сигнали ворожій авіації та субмаринам. 

*   *   *

Як він, 44-річний маляр, міг протидіяти фашистському свавіллю?

Лише фарбами та пензлем.

У 1942 р. Іван Загоруйко свідомо взяв участь у 2-й виставці Провінційної спілки фашистського образотворчого мистецтва в Салерно (Prima Mostra del Sindacato Provinciale Fascista Belle Arti di Salerno), де також представив дві роботи: нетиповий для автора натюрморт та вигаданий пейзаж…“Гнівно розбурхане море”. 

Натюрморт, 1929 р.
Натюрморт, 1929 р.

Для митця настали голодні часи… З оповідей дідусів та батьків нам, на жаль, прекрасно відомо, якою виглядала нацистська окупація. А якою на Апеннінському півострові (Penisolaitaliana) виглядала фашистська диктатура? 

Як переказували старожили, у період 1941-1942 рр. Друга світова війна дісталася й Позітано. Спочатку місцевих селян лякали гігантські спалахи, що шмагали небо просто з-за обрію, аби поволі влягтися за гірським пасмом Латтарі (MontiLattari), що з давніх-давен захищало Амальфітанське узбережжя. Іноді на поприземному польоті поодинокий літак проходився над принишклим селищем, залишаючи по собі завірюху прокламацій. Здебільшого північний вітер рвучко виштовхував пропагандистські листівки просто в Тірренське море, де брехня й тонула.

Вид на Тірренське море, Позітано
Вид на Тірренське море, Позітано

*   *   *

Невеликий майдан у гористому Позітано, що штучно утворювали стара крамничка місцевих тютюнників (від 1970 р. тут балує ресторація “La Cambusa Positano”) та невеличкий готель “Buca di Bacco” (“Оселя бахуса”), вважався тоді центральною міською площею. Саме тут, на стіні, де зазвичай раніше вивішувалися публічні оголошення, одного дня з’явилося офіційне повідомлення префектури Салерно, яке привернуло увагу місцевих жителів.

Рибалок збурила вимога фашистської адміністрації: всі іноземці мають негайно залишити Амальфітанське узбережжя та прибути в спеціальні фільтраційні табори, визначення місця знаходження яких перекладалося на місцеві осередки… Дирекції громадської безпеки. Очевидно, що розпорядження, поширене на вимогу італійської контррозвідки – Служби військової інформації (Servizio Informazioni Militare, SIM), було продиктоване побоюваннями про висадку ворожого десанту.

Затишний дворик
Затишний дворик

Дехто із сусідів уголос обурювався: ізолювати за колючий дріт таких вигнанців, як “дон Джованні”, котрі втекли від радянського режиму та ненавиділи фашистську диктатуру, – не лише крок жорстокий, але й тупий задум.

Якщо вже до коми виконувати таке розпорядження префектури, знаменитий флорентійський антиквар Раймондо Орселлі (Raimondo Orselli) мав би першим залишити в Позітано свою розкішну віллу “Palazzo San Giacomo”. Адже насправді був він ніяким не італійцем, а… громадянином Угорщини, котрий італійське громадянство прийняв за порадою адвокатів, аби пришвидшити розлучення. 

*   *   *

Із закінченням Другої світової Джованні Загоруйко активно повернувся до творчості. Український художник брав участь у численних колективних і персональних виставках, першими з яких в 1947 р. стали експозиція в “Galleria Forti” в Неаполі, а в 1948-му – Перший щорічний огляд національного мистецтва (Prima Annuale Nazionale d’Arte) в Кава-де-Тіррені, регіон Кампанія, провінція Салерно.

Маньялупіні, Позітано, 1953 р.
Маньялупіні, Позітано, 1953 р.

Майже через чверть століття, а саме у 1953 р., етнічний українець дочекався нарешті на нові персональні виставки: перша (близько сімдесяти робіт) відбулась у березні – у кінотеатрі “Італія” в Позітано, а друга – у грудні в Армійському будинку (Casadel Combattente) в Салерно. 

Найбільш представницькими персональними експозиціями пейзажиста стали: у 1955 р. ретроспективний показ у “Galleria d’Arte del Palazzo delle Esposizioni” в Римі, а також в 1955-му виставка з 39 робіт в столичному “Palazzetto Borghese”, яку в 1958 р. повторили в приміщенні “Palazzo di Città”в Салерно.

Неокласична арт-галерея “Palazzo delle Esposizioni”, Рим
Неокласична арт-галерея “Palazzo delle Esposizioni”, Рим

Останню персональну експозицію в Римі йому благодійники влаштували в 1963 р. Для цього пафосно винайняли неокласичний муніципальний “Виставочний палац” (“Palazzo delle Esposizioni”), розташований на via Nazionale, 194. А взагалі, останньою виставкою для майстра став у травні 1964 р. колективний показ у “Palazzo Sant’Agostino di Salerno” у межах Виставки художників регіону Салерно. То був уже суцільний плач…

Не випадково, дехто із дослідників (Галина Мирослава) стверджує:

– Сам Іван любив малювати картини в жовто-блакитних тонах, які так нагадували його українському серцю далеку Батьківщину.

Позітано
Позітано

*   *   *

За ціле життя пейзажист так і не знайшов своєї пари, тож жив самотньо.

За однією з версій, полотна останнього періоду творчості Джованні Загоруйка геть відрізняються від попередніх робіт, бо наповнені містичними мотивами. Проглядається у них то символізм, то навіть бачиться вплив фовізму…

Щось незворотне коїлося з майстром: дедалі частіше дошкуляли галюцинації параноїдального характеру. Частиною місцевого фольклору стали його задушевні розмови та люті сварки із вірним півнем Іпполіто.

Справа дійшла до того, що автор почав відмовлятися продавати власні картини за нижчою ціною, аніж він зі стелі встановлював. У свою чергу, це спричинило серйозну матеріальну скруту.

Чаювання на Амальфітанському березі, 1958 р.
Чаювання на Амальфітанському березі, 1958 р.

*   *   *

За однією з місцевих побрехеньок, у побутових торгах із заїжджим поціновувачем живопису вони дійшли до круглої суми – один мільйон італійських лір! Здавалося, вдарити по руках, забрати кошти і жити, позбувшись злиднів, аж ні…

Нелегка підштовхнула маляра підвищити ціну до 1 000 500 лір.

Врешті-решт, покупець також став у позу і від покупки… відмовився.

Це не есей, а спроба сумним поглядом провести талановитого самоука, який своїм мистецтвом міг би прикрасили і збагатити національний живопис, але вимушено зводив кінці з кінцями на чужині. Якою людиною він був, Іван Панкратович Загоруйко?

російсько-фінський художник Григор Ауер, Джованні Загоруйко (в центрі), Позітано. 1952 р
Григор Ауер, Джованні Загоруйко
(в центрі), Позітано, 1952 р.

Не перше десятиліття “дона Джованні”, як його зазвичай називали сусіди, вирізняли сутула фігура та добродушне, якесь селянське обличчя, що добре пасувало до зношеного взуття та латаного одягу, які він носив із великою гідністю та виразною елегантністю. Його легко впізнавали здалеку як за статурою та ходою, так і за великою зеленою парасолькою, з якою пейзажист не розлучався ані влітку, ані взимку.

На перший погляд, злагідний, покірливий, дещо сором’язливий, коли мова заходила про принципові питання, маляр вражав співрозмовника несхитною позицією. Щодо мистецтва, Іван Панкратович не сприймав жодних компромісів. Усвідомлюючи власний талант, “дон Джованні” не переймався торгівлею власними роботами, бо вважав: якщо хтось не зрозумів чи не побачив Краси в його картинах, тим гірше для того йолопа.

*   *   *

Усіляко пошанований сусідами, Іван Панкратович Загоруйко помер восени 1964 р. у лікарні містечка Салерно. 

Після смерті православного живописця – не рідні чи українці, а вдячні сусіди-католики зібрали кошти та поставили співцеві Амальфітанської Рив’єри “дону Джованні” красивий надгробок на невеликому міському кладовищі в Позітано, що одним боком виходить на море зі скелястих круч, навпроти архіпелагу Лі-Галлі. 

Замість епітафії вкарбована улюблена фраза нашого колишнього земляка:

– Сome è belloilmondo di Dio (Який прекрасний Божий світ). 

Саме цей афоризм із улюблених “Братів Карамазових” Федора Достоєвського часто цитував покійний пейзажист вічної краси, якого все життя кликали сирени. 

Автограф українського маляра
Автограф українського маляра

*   *   *

Сучасні італійці – чи згадують, чи шанують нашого земляка?

У вівторок, 27 грудня 2016 р.: вранці – у залі Ради “Сальваторе Аттанасіо” (Sala Consiliare “Salvatore Attanasio”) мерії Позітано, а по обіді – в салоні “Генуезький” (“Genovesi”) Торгової палати міста Салерно – відбулися презентації арт-календаря поліграфічної компанії “De Luca Industria Grafica E Cartaria SpA”, повністю присвяченого творчості українського художника Джованні Загоруйка. 

Слово про самобутнього “дона Джованні” мовили: професор історії мистецтва Сієнського університету Массімо Біньярді (Massimo Bignardi), куратор проєкту, історик мистецтва Марко Альфано (Marco Alfano), модератор фірми “De Luca Industria Grafica E Cartaria SpA” Андреа Де Лука (Andrea De Luca), публіцист Сігізмондо Настрі (Sigismondo Nastri). З офіційних осіб виступили мер Позітано Мікеле Де Люсія (Michele De Lucia), заступник директора Центру культури та історії Амальфі Джованні Камелія (Giovanni Camelia), який разом із мерією Позітано спонсорував ініціативу, та президент Торгової палати Салерно Андреа Прете (Andrea Prete). 

Каталог персональної виставки Джованні Загоруйка, що відбулась у Позітано 9-29 вересня 1995 р.
Каталог персональної виставки Джованні
Загоруйка, що відбулась у Позітано
9-29 вересня 1995 р.

Така вона, консолідована традиція, започаткована італійською поліграфічною компанією, яка у цих краях відтепер прикрашає Різдво. Креативну ідею свого часу висловив засновник “De Luca Industria Grafica E Cartaria SpA” Джузеппе Де Лука (Giuseppe De Luca; 1934-2013), запропонувавши видавати до свят рекламний календар, присвячений найбільшим художникам, які у ХІХ-ХХ століттях мешкали і малювали в районі Салерно. У попередні роки друком з’явились арт-календарі, присвячені творчості відомих колег Івана Загоруйка: художника-кераміста Ірени Ковальської, маляра і кераміста Андреа д’Арієнцо, гончара Маттео Ді Ліето, архітектора Манфреді Ніколетті, модерніста Бьяджо Меркаданте, живописця Паскуале Аваллоне, – а в 2016-му році настав час “дона Джованні”.

До кожного місяця була підібрана відповідна робота, яка зберігається в зібраннях мерії Позітано і Торгової палати Салерно, а також у приватних колекціях, як-то: “Венеція” (1926), “Римський форум. Арка Сеттімо Северо” (1928), “Позітано під снігом” (1929), “Церква Сан-Джакомо в Позітано” (1929), “Нова церква в Позітано” (1933-1935), “Константинополь уночі” (1939), “Вид на Праяно” (1956) та інші.

Нова церква в Позітано
Нова церква в Позітано
Венеція
Венеція

Чим ми, українці, можемо відповісти італійцям? 

Шанобливо видати арт-календар із авторськими роботами італійського художника Карло Боссолі (CarloBossoli; 1815-1884), який молодість провів в Одесі та Криму, користуючись опікою Новоросійського і Бессарабського губернатора, графа Михайла Воронцова? 

Власними силами подбати про національну пам’ять, в якій має бути місце для незаслужено забутого українського маляра Івана Загоруйка?

Олександр Рудяченко, Київ–Позітано–Київ


Джерело: Джованні Загоруйко. Дон Джованні жовто-блакитної крові

Вас може зацікавити