Наталія Васько, акторка театру і кіно

image

Наталія Васько – українська акторка кіно, театру та телебачення, лауреатка національної кінопремії «Золота дзиґа» у номінації «Найкраща акторка другого плану» у фільмі «Гніздо горлиці» (за роль Галі). Вона відома глядачам за численними ролями в телесеріалах «Кріпосна», «Доброволець», «Слідча Горчакова», «Любов з ароматом кави», «Таємне кохання» та інших. Наталя знімалася також у багатьох художніх фільмах, серед яких «Крути 1918», «Креденс», «Готель Едельвейс».

Є у неї й багато театральних робіт, грала в Київському театрі драми і комедії, 10 років була провідною акторкою Київського Молодого театру. Нині грає антрепризи з театральним агентством «Те-Арт».

З Наталею я познайомилася цього літа на Міжнародному кінофестивалі «Корона Карпат» у Трускавці, де вона працювала в журі другої конкурсної програми короткометражних національних фільмів та дипломних робіт випускників театральних вишів.

Акторка розповіла про українське кіно, його проблеми і перемоги, а також про те, що для неї головне у професії й у житті.

ПРО БОЛЬОВІ ТОЧКИ І ЗДОБУТКИ УКРАЇНСЬКОГО КІНО

– Наталю, у вас досить велика фільмографія…

Хтось нарахував нещодавно, що у мене вже десь 118 чи 120 фільмів. Але не кількість важлива. Хотілось би, щоб більшість із них були центральні ролі, від яких залежить розвиток подій в історії кінокартин. Але поки що в моєму доробку більше ролей другого плану, головних ролей не так уже й багато.

– Але ж – ви у фільмах запам’ятовуєтесь…

– Ну, це великий «плюс» для мене. Хоча я надзвичайно самокритична, моя робота мені більше не подобається, аніж подобається. Тішить, коли відмічаю точно зіграні сцени, правдиво відтворений психотип персонажа, тоді можу з гордістю поставити собі «плюсик». Думаю, що й глядачі, дякуючи цим «плюсикам», пробачають мені мої невдало зіграні роботи.

– Які можете назвати больові точки українського кінематографу сьогодні?

– Скоріше, не завдяки, а всупереч з’являються достойні, прекрасні роботи, мегаталановиті режисери, актори. От для мене відкриттям цього року став режисерський дебют Наталки Ворожбит. Вона чудовий сценарист, але як режисер вона мене просто підкорила! Взялася перший раз у житті знімати кіно з одним правилом – «розповісти історію на тему, яка мене хвилює і я не можу не зробити цього». Оця небайдужість художника до твору і зумовлює народження шедеврів, а якщо єдина ціль – гроші, про високе мистецтво можна забути, мені так здається.

На мою думку, гальмує процес творчості самокритичність. Що б не було, як у тому анекдоті: я тебе похвалив, ти мене, і «Ой, мамо! Нас так люди хвалять!».

Я вважаю, що Україні варто пишатися своїми кіношедеврами: «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Украдене Щастя», «Чорна курка, або Підземні жителі» та багато інших фільмів, а також новими чудовими роботами, які поповнюють золотий фонд українського кіно: «Атлантида», «Погані дороги», «Додому», «Іловайськ», «Гніздо Горлиці» і багато інших. Але, звичайно, нам потрібно ще багато вчитися, виробляти смак, брати собі за зразок світову школу кіно- і телепродукту. Ми гарно рухаємося, цьогоріч три українські кінофільми представлятимуть нашу країну на Каннському кінофестивалі, це страшенно приємно! Головне – не заспокоюватися на досягнутому, а бути прискіпливими і вірити в себе.

– Ви були вперше в журі кінофестивалю?

– Ні, не вперше. До того я була в журі кінофестивалю «Відкрита ніч».

– А на Трускавецькому кінофестивалі були для вас якісь відкриття?

– Так, були цікаві роботи студентів, які випускаються, їхні дипломні, вони вражають. Проглядається скрупульозність у роботі режисера зі сценарієм, акторами, з текстами. На жаль, ще досить мало сценаріїв заслуговують на те, щоб стати фундаментом для цікавого кіно. Я пам’ятаю, коли ми знімалися у «Гнізді горлиці», то сценарій був для нас і фундаментом, і лейтмотивом, тому на майданчику ми мали можливість імпровізувати. Кінорежисер Тарас Ткаченко нам довіряв, і ми, не виходячи за межі канви, «додавали життя» написаним словам.

Фільм «Гніздо Горлиці» отримав «Золоту Дзиґу» майже у всіх номінаціях, зокрема, Римма Зюбіна – за кращу головну роль, а я – за кращу роль другого плану. Та заради чесності скажу, що тоді, у 2017 році в нас була не дуже велика конкуренція.

ЯК ПОЛЮБИТИ В СОБІ УКРАЇНУ І ПОВІРИТИ В ЇЇ МАЙБУТНЄ

– Ви якось говорили, що тексти українською наші актори в фільмах говорять штучно, що мова звучить дещо фальшиво – і це дуже помітно. А ось озвучка фільмів якісна… 

– Біда українського актора – в тому, що в побуті він майже не розмовляє українською. Навіть в українських театрах національних, та й в інших між собою актори розмовляють російською, і тому, виходячи на сцену, починають говорити штучно, так, як їх учили в університетах на заняттях зі сценічної мови. А коли людина російськомовна, у неї навіть, як кажуть, «щелепа по-українськи не рухається» та ще на додачу – сценарії пишуть люди російськомовні – і виходить якась калька з російської на українську. Іноді хочеться сказати: «Ну, що ви робите, скільки ви будете знущатися з моєї мови?!»

– А є тут якийсь вихід?

– Полюбити в собі Україну, її минуле, її здобутки, її перемоги і повірити в її майбутнє, цікаве і багатогранне! Як казав великий Кобзар, і чужому научатись, й свого не цуратись. Взагалі треба працювати над собою. Треба багато дивитися, слухати, порівнювати, виходити за рамки, переглядати старі фільми, телевізійні вистави, багато читати. Нашим акторам раджу більше читати українською вголос, допомагає.

Згадалося, якось мене обурило, що в оцінці серіалу «Спіймати Кайдаша», сценарій якого талановито написала Наталка Ворожбит, колоритний суржик, яким розмовляють герої картини, назвали справжньою українською літературною мовою. Ось такі вислови як «кілограм сахару», «не пойняла», «коледор» і тому подібне – ніяка це не літературна мова, а зросійщене невігластво. Хоча серіал «Спіймати Кайдаша» – дуже гарна творча робота.

– Може було б краще, щоби фільми переозвучили інші актори – ті, для кого українська – рідна мова?

– Звичайно, мені б хотілося самій озвучити всі свої ролі українською, навіть ті, які я грала російською.

Нещодавно мене покликали озвучити себе українською в серіалі «Верни мою любовь». І ось я сама за собою простежила таку річ – виявляється, і мені складно працювати українською, озвучувати, грати на сцені… Бо коли я почну говорити про дім, про сім’ю, то обов’язково перейду на українську, тому що це для мене життя, це природно. А все, що стосується професії, воно якось автоматично переключається на російську, і я не можу піймати оту мелодику мови, щоби все зробити органічно. Я аж жахнулася, наскільки це атрофується без практики… Прийшла я на озвучку – і починаю читати текст українською, а моя героїня виходить такою постановочно-манірною, фальшивою, з якимось дурним голосом. Тобто я майже «втрачаю» свою Галину Юріївну, це хто завгодно, але не вона. І знадобилися певний час і терпіння звукорежисера, який давно знає, що я не люблю халтурити, що скрупульозна, маю налаштувати свої камертони «вірю – не вірю», і поки не відчую, що це саме моя героїня заговорила, це її тон, її інтонація, – не заспокоюся. Важко зі мною, але результатом потім усі задоволені.

– Режисер сильно тяжіє над акторами?

– Якоюсь мірою професія актора – професія раба. Режисер дає завдання, актор виконує. Але звичайно, і режисер, і актор можуть творити разом. Режисер сприймається актором, як дзеркало, і добре, якщо це дзеркало не криве. А то буває, що ти довіряєш режисеру, слухаєш його, а потім на прем’єрі не знаєш, у якого сірка очі позичити (усміхається). Тому потрібно бути мудрим і прислухатися до режисера й до себе. Кіно, театр – то колективна справа.

…І Я ПІШЛА НА МАЙДАН

– Чому ви пішли з театру?

– Нове керівництво “Молодого театру” не пробачило мені сміливості висловити думку стосовно подій на Майдані в ніч з 10 на 11 грудня 2013 року. А я лише сказала: «Яке ж ми, актори, маємо право зі сцени закликати людей боротися проти підступності, не роздумуючи віддавати своє життя за любов, а самі, коли настав час довести це на ділі, тихенько відмовчуємося». У цей час ми працювали над п’єсою Шиллера «Підступність і кохання». Й Андрій Федорович Білоус, художній керівник, відповів: «Я вас почув. Можете йти». І я пішла на Майдан, сказавши фразу, якої, напевно, мені й не пробачили: «Добре, мужики, я жінка, піду замість вас постою»…

– І ви зараз поза театром?

– Так. Зараз я тільки в антрепризі.

– І в кіно?

– І в кіно! Нещодавно ми закінчили «Кріпосну», третій сезон. Зараз починається четвертий. Ще не знаю, чи буде там моя Макарова.

Я втішена тим, що в третьому сезоні на мені вже не буде того штучного бюста (усміхається). То була справжня мука – доводилося носити його по 12 годин, і мені інколи було так боляче, що мусила зупиняти зйомку і все це знімати.

Дуже сподіваюсь, що й третій сезон триматиме інтригу. Моя мадам Макарова для мене самої стала несподіваною і ще цікавішою.

РОСІЙСЬКІ АКТОРИ СЮДИ ПРИЇЖДЖАЮТЬ, ЯК ДО СЕБЕ ДОДОМУ

– На майданчику біля вас політичних суперечок не виникає? Чи російські актори приїжджають уже налаштованими?

– Вони навчені, як потрібно себе поводити в Україні. Здається, у них вказівка – політичних тем уникати.

Часто про це просто не говориться, але я їм інколи роблю зауваження, коли раптом безпардонно поводяться на знімальному майданчику чи на вулиці, або коли поруч гримерка, а там, наприклад, звучить якесь «Любе». І тоді я кажу: «Ти або оце прикриєш, або вилетиш з моєї країни, до своєї групи «Любе». Ну, тобто, я з ними інколи цапаюся…

Це токсична тема і виходить, що ти сам для всіх токсичний, тому що всім хочеться заробляти гроші й бути подалі від війни. І вони не думають, що якщо будуть подалі від війни, то скоро до них прийде це все.

– Ви виїжджали на зйомки в Росію?

– Ні, я знімалася завжди в Україні. Це російські актори сюди приїжджають, як до себе додому, на превеликий жаль.

– Тому що дешевше?

– Напевно дешевше. У нас тут хороші кіностудії, хороші майданчики, порівнюючи з українськими акторами, гонорари їхні більші. У себе на батьківщині вони не сильно залучені, а тут – на всі боки. Кажуть, я, щоправда, точно не знаю, що багато серіального продукту знімається за російські гроші, тому й російські актори в основному грають головні ролі. Прикро все це. Наша меншовартість мене сильно ранить.

І, до речі, нещодавно деякі актриси нарікали, що треба буде тепер зніматися українською мовою, потім дублювати російською. Але коли хочете продавати – дублюйте. І я вважаю, що інколи варто заради майбутнього потерпіти, можливо, не заробити одразу на три машини, а трошки менше. Тим паче, що польські фільми, французькі – нічого, нормально продають… Коли хтось переживає, перш за все, через гроші, я тоді думаю: «Ти себе нормально почуваєш, а хтось зараз своє життя віддає! Чи може, давайте їх повернемо всіх додому?.. Навіщо вся ця війна? Якщо отут, в тилу, ми нічим не допомагаємо їм».

– Тим паче, що в Україні вже набули чинності норми закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», що стосуються сфер культури.

– Так, 16 липня, до 30-ї річниці Незалежності України цей закон уже запрацював, і він стосується зокрема й кіновиробництва, демонстрації фільмів у кінотеатрах і на телебаченні.

Фільми, створені іноземною мовою, і які поширюються та демонструються, зокрема й на телебаченні, тепер обов’язково дублюються або озвучуються державною українською мовою. А вже поряд із державною мовою фільми можуть містити аудіосупровід іншими мовами.

Ось ту ж «Кріпосну» ми знімали третій сезон російською мовою. Вже почали знімати четвертий, і напевно – це роблять наразі українською.

Але ж третій сезон ми вже відзняли російською. І мене запросили – ось 17 вересня я йду озвучувати себе, дублювати цей серіал українською мовою. Це прекрасно, що на українському просторі «Кріпосна» буде звучати українською. Хто захоче іншою мовою почути – будуть перекладати. Звичайно, було б краще, якщо б ми більше дотримувалися історичної правди. Тому що в «Кріпосній», все ж таки, в ті часи не всі розмовляли російською, як і не тільки селяни говорили українською мовою. І плюс – їхня російська мова відрізнялася від російської в інших містах імперії, мала свій відтінок. На Київщині в неї було якесь своє звучання, яке відрізнялося від того, що було, наприклад, у Москві та Петербурзі.

Я навіть готова безкоштовно себе дублювати, тому що більше націлена на те, щоб моя робота була на 100% моєю, бо я повинна відповідати за неї.

– Пандемія дуже по вас ударила?

– У мене не було такого, що проєкт запустився, а потім пандемія його зупинила. Пандемія більше вдарила по моїй театрально-гастрольній діяльності.

ОБИРАЮЧИ ПРОФЕСІЮ АКТОРА, ПОЧИНАЄМО АРХІВУВАТИ ВСЕ, ЩО БАЧИМО

– Антреприза у вас із ким?

– З театральним агентством «Те-Арт». У доробку в мене два сценічні проєкти: «Девичник» і «Верные жены». А також уже багато років граю в п’єсах «Небезпечний поворот» і «Готель Беверлі Хіллз».

З Олегом Савкіним нас знають і люблять, як кінопару з серіалу «Ради любви я все смогу» («Заради кохання я все зможу»), а тепер ми з ним граємо ще у виставі «Вулкан пристрасті». Це історія про Чоловіка і Жінку – «вона його любила, а він її не помічав», класичний сюжет. Мені подобається ця історія, тому що вона така… така… про мене, її героїня ніжна, якоюсь мірою беззахисна, любляча вірно і віддано. Адже мене в основному використовують як жінку-вамп, жінку-стерво, тому у виставі «Вулкан пристрасті» я насолоджуюся своєю роллю, отою ніжністю і чуттєвістю.

З цими виставами ми й гастролюємо містами України.

– Вам доводилося відмовлятися від якихось ролей?

– Було, але давно. Про це вже колись розповідала. Я спочатку погодилася грати якусь ворожку темних сил. Ну, ми ж казки граємо – для того, щоб зрозуміти, що таке добро, треба показати і зло. І я спочатку погодилась. Але буквально за день перед зйомками подзвонив продюсер і сказав: «Давай поїдемо до білої відьми, вона поставить захист». Тоді я зрозуміла, що це щось не те, і почала відмовлятися: «Ні, друзі, давайте не будемо з тим бавитись. Це вже до мистецтва не має ніякого стосунку». Хоча гроші тоді були вкрай потрібні, та я відмовилась.

– Ви така тендітна, але вам даються такі різні ролі…

– Знаєте, ми ж усі такі різні-різні (посміхається). І проявляємося теж по-різному, іноді самі для себе стаємо «сюрпрайзом». А актор – це не просто професія, це стиль і правила поведінки у житті. Обираючи професію актора, ми вільно чи не вільно починаємо «запам’ятовувати», краще б сказати – «архівувати» все, що переживаємо самі, і все, що оточує нас. А потім у своїх ролях використовуємо напрацьований свій чи чужий багаж. Одним словом, суцільна магія (сміється).

– Я читала, що ваша мама підштовхнула вас до акторської професії…

– Мама мене підтримала. У провінційному шахтарському місті, а народилася я у Червонограді, важко повірити маленькій дівчинці, що вона зможе вступити до престижного київського театрального інституту. Але в мене була мрія, і бажання досягти цієї мрії було сильнішим за всі страхи. І саме мамина віра в мене додавала сили, впевненості, що все вийде. Я майже в кожному інтерв’ю розповідала, як і чому захотіла стати актрисою, як у дитячому садочку на ранку після свого виступу я побачила маму, сяючу від щастя… Настільки це яскраво пам’ятаю. Вона, видно, мене так підтримувала, що я раптом зрозуміла: так ось що мені треба робити, щоб мама моя була щаслива! Але весь час надзвичайно хвилююся, коли мама в залі, адже це найважливіший глядач!

Олена Колгушева, Трускавець


Джерело: Наталія Васько, акторка театру і кіно

Вас може зацікавити