ТКГ: У ПОШУКАХ НОВОГО МІСЦЯ ЗАСІДАННЯ

Створена у 2014 році Тристороння контактна група (ТКГ) з мирного врегулювання збройного конфлікту на сході України з-поміж представників України, ОБСЄ та Росії до початку пандемії коронавірусу у 2020 році  місцем свого засідання обирала Мінськ. При цьому не повною мірою було враховано те, що лежало на поверхні.

Олександр Григорович Лукашенко багаторічно збагачував теорію та практику дипломатії своєю здатністю понад 20 років утримуватися при владі, демонструвати кульбіти дипломатичної віртуозності. Завдяки цьому він успішно справлявся з санкціями Заходу, які періодично вводилися проти нього за порушення прав людини, фальсифікацію результатів виборів. У відповідь білоруський очільник ставав активним пропагандистом інтеграційних процесів з Росією, даючи зрозуміти Заходу, що процес зближення з Росією може набирати значних обертів. Коли ж російська гостинність починала “вилізати боком”, то президент Білорусі швидко “перезувався” на європейський лад. На всіх рівнях колишній президент Білорусі емоційно розповідав як нелегко мати справу з Москвою. Від нього також можна було почути й про те, що російські можновладці сприймають білоруських візаві через призму меншовартості та, що годинами тримають їх у своїх приймальнях (зрозуміло, що не без санкції «згори»).

Попри всі складнощі Лукашенку все ж вдавалося тримати дистанцію у відносинах з Росію і при цьому порційно розраховуватися білоруським суверенітетом за чергові російські кредити задля уникнення соціального та економічного колапсу в республіці. Такий політичний дрейф  Білорусі загалом влаштовував усіх. Олександр Григорович отримував чергові гарантії своєї легітимізації від Заходу та Росії навіть за умови фальсифікації виборів на свою користь. Його авторитарні методи правління настільки зачистили білоруське політичне поле, що фактично позбавили однаково і Росію і Захід надії на появу політичних лідерів, які  хоча б з часом могли б скласти конкуренцію очільнику Білорусі. Захід робив довгострокову ставку на ростки опозиційності в білоруському суспільстві та вимушений був миритися з амбітністю та властолюбством Лукашенка. Ці риси були єдиними справжніми запобіжниками аншлюсу Білорусі Росією, утримання лідера республіки від беззастережної підтримки імперських зазіхань Росії у світі та регіоні. Москва удавала, що їй нібито байдуже до критичних випадів та одкровень Лукашенка про таємниці Кремлівських коридорів. Натомість Москва отримувала гарантії того, що офіційний  Мінськ не піддаватиме критиці  російське вторгнення в  Грузію та  Україну. Щобільше, Білорусь гарантовано задовольняла апетит російського олігархату з визначеного ним же меню економічних спроможностей Білорусі.

Щодо України, то вона не залишила не поміченим те, що Лукашенко попри шалений тиск з боку керівництва РФ, тривалих інформаційних кампаній у російських ЗМІ проти нього, всіляко ухилявся від визнання Криму російським, гарантував, що білоруський напрям ні за яких умов не стане потенційним місцем військової агресії проти України. Більш того, в одному з інтерв’ю Олександр Григорович  докоряв українському керівництву, що вона не організувала збройного опору окупації  Криму. Натомість він наголошував на рішучості за будь-яких умов відстоювати кожен сантиметр білоруської землі, незалежно від того, хто на нього зазіхатиме, навіть ціною власного життя.

Однак, ситуація з того часу кардинально змінилися таким чином, що змушує шукати нове місце для засідання ТКГ. Це пов’язано з низкою причин.

По-перше, Україна разом з західними партнерами засудила Лукашенко за масові фальсифікації, утиски та репресії проти білоруського народу на  виборах у 2020 році й не визнала його президентом. До того ж Олександр Григорович став таким собі солістом у хорі антиукраїнської пропаганди Кремля, очевидно завдячуючи РФ за підтримку силового утримання при владі.

По-друге, Мінськ почав всіляко сприяти всебічному військовому освоєнню території Білорусі Росією та брати активну участь у гібридних операціях з дестабілізації обставин на кордоні з Польщею. До цього слід додати те, що  Лукашенко досить часто висловлюється з приводу можливої війни у Європі між Заходом та РФ і наголошує на тому, що Білорусь братиме у ній участь неодмінно на боці РФ.

По-третє, офіційний Мінськ все ж таки виправдав окупацію Криму, заявивши про його належність РФ. Тим самим керівництво республіки склало компанію уряду Афганістану, сформованого терористичним рухом “Талібан”.

Отже, Лукашенко своїми діями позбавив Білорусь статусу нейтральної держави й унеможливив подальше використання Мінська як майданчику для переговорів Тристоронньої контактної групи. До того ж  все це разом свідчить про те, що білоруський напрям потребує не меншого військового захисту для України, ніж кордон з Росією.

Тому перед українською дипломатією стоїть завдання оперативного розв’язання питання щодо подальшого ефективного функціонування ТКГ з наголосом на слові “оперативно”. Фактор часу для України набув особливого значення з огляду на події останніх місяців. Вони засвідчили формування нової парадигми міжнародної безпеки, в якій Києву доведеться вибудовувати свою стратегію захисту національної безпеки щонайменше на найближчі 7-10 років. Насамперед йдеться про те, що окремі представники НАТО дали ясно зрозуміти, що прагнення України стати членом Альянсу в найближчій перспективі (до 10-ти років) не буде реалізованим. По-друге, США та союзники по НАТО офіційно заявили, що Україна у випадку агресії РФ може розраховувати виключно на свої сили. Допомогу Заходу надійде лише у вигляді озброєння, санкцій проти РФ і звичайно ж висловлюванням занепокоєння. Тобто фактично, Путін ескалацією  обставин на кордоні з Україною провів таку собі розвідку боєм і з’ясував, що Альянс замість того, щоб забезпечити військову парасольку над Україною, вибрав стратегію військового спостерігача. Це означає, що під час прийняття рішення про агресію проти України, Москва повинна буде зважати лише на економічні збитки та співвідношення між спроможностями ЗС України та українського суспільства у порівнянні з російським потенціалом.

Слід взяти до уваги, що у Європі знову з’явилися серйозні ознаки відновлення конфлікту на Балканах. Першим кроком до цього стало те, що парламент Республіки Сербської, державного утворення у складі Боснії та Герцеговини (БіГ) проголосував за низку кроків, спрямованих на вихід з державних інституцій цієї балканської країни. Він також проголосував за декларацію, яка закликає до розробки нової конституції Республіки Сербської і зазначає, що “всі закони, введені міжнародним високим представником Боснії, є “неконституційними”.

За таких обставин, Захід змушений розпорошувати свої зусилля на врегулювання більш болючої для нього проблеми на Балканах ніж на конфлікт на сході України, що автоматично збільшує  можливості РФ з тиску на Україну.

Це означає, що вибір країни для місця засідання ТКГ має здійснюватися з врахуванням інших чинників.

Насамперед це посилення оборонних спроможностей України на основі добросусідських відносин та значного потенціалу їх розвитку. Не менш важливим є одностайність у засудженні окупації Криму та мілітаризації Чорного моря.

Вибір країни доцільно робити з-поміж членів НАТО, щоб убезпечити її від російського тиску і заручитися підтримкою Альянсу у випадку загострення відносин з Москвою. Географічний фактор повинен сприяти тому, щоб забезпечувати можливість оперативного прибуття до місця засідання членів ТКГ.

Однак найбільш серйозною перешкодою для відбору потрібної країни стануть правові засади пересування представників самопроголошених республік до місця засідання ТКГ. Значна їх частина є російськими громадянами, ментально, ідеологічно інтегрованими у російський культурний, політичний, ідеологічний простір. Так звані представники не живуть проблемами населення ОРДЛО і не можуть представляти їх інтересів. Якщо вибрати одну з країн ЄС для  засідання ТКГ, то доведеться надавати право таким от представникам членам російсько-окупаційної влади вільного пересування територією однієї або декількох країн ЄС. Це неодмінно спричинить правові колізії, оскільки вказані особи, як порушники українського та міжнародного законодавства, базових принципів ЄС у боротьбі з тероризмом/сепаратизмом, підлягають арешту та затриманню. Їх допуск до країн ЄС створюватиме загрози сепаратистських проявів, потурання беззаконню та організованій злочинності.

Найбільш відповідає запропонованим критеріям до країни, де має відбуватися засідання ТКГ, Туреччина. Її лідер активно переймається проблематикою окупації Криму, конфліктом на сході України, він особисто запропонував свої послуги у переговорному процесі між Києвом та Москвою. Окрім цього, Туреччина все більше набуває потенціалу регіонального лідера, який значною мірою визначатиме безпеку у Чорноморському басейні. Вибір на користь  Туреччини сприятиме посиленню турецько-українських зв’язків, а також реалізації  прагнення України отримати статус спостерігача у Тюркській раді – міжнародній організації, що об’єднує тюркомовні держави Туреччину, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан та Узбекистан.

Тюркська рада (Рада з питань співробітництва тюркських держав) була створена у жовтні 2009 року, її мета – зміцнення миру та стабільності, розвиток співробітництва та потенціалу для спільного розвитку країн-членів. Її діяльність базується на чотирьох основних засадах: спільних історії, мові, ідентичності та культурі, але не обмежується ними. Так само як і передбачає співпрацю з сусідніми державами з метою забезпечення миру та стабільності в регіоні. Починаючи з 2011 року, Тюркська рада скликає щорічні саміти.

Отже, країну для засідання  ТКГ необхідно розглядати насамперед в контексті підвищення ефективності відповіді України зростаючим загрозам національній безпеці у нових реаліях регіонального та світового безпекового середовища.

Автор: Олекса Богун, журналіст ZMiST

Вас може зацікавити