Нестерпний вундеркінд VS Впливова посередність. Театральна прем’єра

У Національній опереті відбулася блискуча прем’єра драматичної опери про Моцарта і Сальєрі

На вас чекає несподіваний і цікавий погляд на відому історію взаємин зрілого й успішного віденського композитора Антоніо Сальєрі та молодого і «хуліганистого» Амадея Моцарта. Що ж то насправді – фатальна дружба чи метафізика заздрощів? Не чекайте простих розгадок – йдіть і дивіться, а потім шукайте відповіді в собі, припускаю, що вас вони можуть здивувати.

Режисер Максим Голенко з командою Київського національного академічного театру оперети представив абсолютно блискучу прем’єру – драматичну оперу «Амадеус» – це красиво, талановито, глибоко і контраверсійно.

Вистава базується на п’єсі Пітера Шеффера, за якою Мілош Форман зняв свого часу фільм «Амадей». Ліцензований переклад українською, вперше зроблений спеціально для цієї вистави, зробив Олександр Степанов.

Максим Голенко
Максим Голенко

«Це одна з моїх найулюбленіших п’єс, і я дуже радію, що ми її змогли втілити в такому обсязі, що мені, мабуть, і не снилося!», – говорить про «Амадеуса» його режисер Максим Голенко. – Тут є все, і жива музика, і неймовірні актори, і співи, й опери Моцарта, і чудова візуалка. Я не знаю, хто в Києві зміг би краще зіграти, ніж ці хлопці – наші Моцарт і Сальєрі. Думаю, це ідеальні виконавці, і поставити виставу в театрі оперети було найкращою ідеєю, тільки тут можна так вдало поєднати і драматичну, й оперну частину. Жоден з інших драматичних театрів таке собі не міг би дозволити, а ми, слава Богу, змогли».

Моцарта грає Дмитро Вівчарюк, а Сальєрі – Марк Дробот. На обох головних ролях немає дублів, на кожній по єдиному і неповторному актору-виконавцю. 

«Взагалі, цей матеріал з’явився тут, тому що саме в цьому театрі є найкрутіший Моцарт – Діма Вівчарюк! Це було визначальним. Ми додали до нього іншого прекрасного актора – Марка Дробота, і мені здається, ця пара абсолютно унікальна», – пояснив режисер.

Вівчарюк уже понад п’ять років працює в театрі оперети, а щодо Дробота, то керманич театру оперети Богдан Струтинський переконаний, що Голенко запросив його у цю виставу із перспективою, що він і надалі буде грати та реалізовувати інші проєкти в опереті.

Всі інші актори вистави – «місцеві», з оперети, і режисер переконаний, що вони напрочуд талановиті – і вміють не лише співати, а ще й круто працюють у драматичних ролях.

«А з Марком я хотів співпрацювати вже багато років і зараз з’явилася така можливість. Все ж, Сальєрі – це суто драматична роль, це не оперна партія і мені потрібен був драматичний актор, який витягнув би на собі великий шмат вистави.

«Я був радий, що Макс мене запросив, бо хотів саме, щоб я Моцартом був, – розповів мені актор Дмитро Вівчарюк. – З роллю Сальєрі були різні варіанти, але я дуже задоволений, що саме Марк став ним. Це дуже великий шматок роботи, найбільший, можна сказати, як у «Дон Жуані», де головний герой не дон Жуан, а Лепорелло – історія йде про нього».

Дмитро за першою освітою диригент-хоровик, тому з музикою точно на «ти» і тема Моцарта напевно йому близька професійно, але намалював він його сценічний портрет дуже людськими фарбами – ми бачимо не поважного пана в напудреній перуці з репродукції в кабінеті музики, а талановитого живого дивака, закоханого у музику, гарних жінок і хороший алкоголь.






Прем’єра драмопери «Амадеус» на головній сцені Національної оперети України / Фото надані пресслужбою Національної оперети України

«Так, я маю певну освіту, знаю ноти і трошки співаю, – підтверджує Дмитро. – Але, насправді, Моцарт для мене – це поєднання чогось простого і водночас дивовижного. Коли я готувався, то переглядав історичні відомості про нього, читав його листування, і був просто вражений! От, яка людина могла б написати: «Мій пустун не такий, як був учора, але все одно він зможе тебе задовольнити» – це листи Моцарта. В них він міг написати і щось таке безглузде, і навіть вжити якийсь матюк того періоду. Він справді був трохи «антисуспільний чувак», тому що робив те, що йому подобається і те, від чого йому зараз кайфово, а люди цього не розуміли! Знаєте, між «генієм» і «дурачком» грань дуже-дуже тонка, вони ж обидва десь не на цій планеті літають. От, уявіть, придумати «Фантазію для більярдних куль»! Або, написати музику, сидячи у туалеті. З його листа татові: «Тату, я так смачно пер***в, що зараз хочу написати симфонію». Ну, як? Ну, кому це могло прийти в голову? Тільки от такій людині! Це історичні документи.

Моцарт – геній, але казус у тому, що його не сприймали сучасники! Він був занадто простий, легкий, ловелас, зраджував дружині (але тоді це було нормально у той період) і поховали його у братській могилі в першу чергу не тому, що він був жебраком, а тому, що були підозри на певні хвороби. Грошей у нього не було, а «вписатися» за нього ніхто не захотів. Так часто трапляється, що геніальні люди помирають жебраками, а потім, після смерті, стають мегакосмічними, мегапопулярними: і Ван Гог, і Бетховен».

Це поєднання простоти, неординарності, легкості й у той же момент геніальності, помічав Антоніо Сальєрі. Помічав, болісно переживав, але на загал всіляко знецінював талант Моцарта! Він був великим блюзніром, котрий, маючи владу в музичному світі, зміг лагідно вбити людину, яка вважала його своїм другом. Це дуже тонко показано у виставі: в очі він каже, що все прекрасно, я тебе підтримую, а позаочі – що у Моцарта «забагато нот». Такий собі диявол, який своєчасно кидає образливі й знецінюючі слова в розмові з потрібними людьми – і не те що отримати посаду капельмейстера, а навіть кількох учнів бідний Моцарт у всьому Відні собі знайти не міг! З нього глузували і усіляко дорікали: «музика хороша, але занадто багато нот», «Бути смішною – не завдання музики!», «Ці вундеркінди – вони такі нестерпні!».

Вівчарюк, який дуже гарно вжився в роль, розповідає про свого героя далі: «Музику писати легко – це переконання Моцарта. Він не міг зрозуміти, що люди можуть зрадити, казати в очі одне, а позаочі – інше. Він був відкритий в усьому – в любові, в сексі, в алкоголі, такі люди, зазвичай спалюють самі себе. В нього енергія перла через вуха! Людина творила музику зі всього, і головне, творила зі справжнього – з шуму гілок, з вітру, з блискавки, в туалеті, під час кохання, гри на більярді – він в усьому знаходив штуки, які його підсвідомість втілювала в музику. Це дуже круто! Більшість композиторів намагалися щось віртуозно зробити з того, що вже є, а він створював з того, що є справжнім».

Моцарт не розумів, що він дійсно кращий від усіх, але те, що він створює, не сприймалося владою, тому що вона звикла до «паркетних» нот, до шикарних акордів. А тут – все якось дуже швидко, легко – вони не встигали зловити його хвилю», – розповів актор.

Зрада Сальєрі полягала в тому, що він розумів – Моцарт геніальний, знав, але робив усе так, щоб завадити йому. Можливо, це й породило теорії, що він убив Моцарта, наливши йому отрути, щоб хоч якось увійти в історію, доторкнутися до генія. Хоча Сальєрі сам був прекрасним композитором, дуже крутим, у нього є шикарні твори. Але так от сталося історично.

У виставі Голенко пішов в інший бік, про отруту не йдеться. Тут скоріше показано, як побутові речі й бідність його трохи затуркали, і він себе зносив. «Спалив, як Робі Вільямс, як Висоцький, як Тальков – ці люди себе спалювали надто швидко, в них була надпотужна енергія, яку вони не могли контролювати. Вони творили, творили, творили до певного моменту, а лампочка колись-то гасне… Зсередини, не помічаючи цього, і він себе спопелив. Пишучи «Реквієм», він до останнього не розумів, що саме «Реквієм» його вбиває. Він каже: «Я не розумію, що відбувається, чого там жінка пішла від мене, чого ця людина в чорному являється до мене, але це мене лякає» – каже Вівчарюк.

Фінальну сцену також адаптували, тому що у сценарії, на думку режисера і команди, вона була трохи «розмазана».

«Вона дуже довга і, здається, просто не має сенсу, тому що, коли грає «Реквієм» – музика впливає на підсвідомість, і вже все одно, чи я б щось казав, чи просто б мовчав, чи потихеньку сміявся і вмирав. В 1-й день прем’єри я спробував педальнути фінальну сцену через драмку, на 2-й день – спробував інший варіант, через легкість, через те, що Моцарт уже розуміє, що він йде до Бога на розмову в «переговорну» – на люстру. Він починає потроху сміятися, знаєте, як у старих людей буває, коли вони перетворюються на дитинку. Він згадує, що колись був маленьким, йому всі аплодували, цьомали, його всі обожнювали, йому все легко вдавалося, він їв солоденьке, бігав за дівчатами.

У нашій виставі все поєдналося – дуже круті декорації, помпезна, шикарна музика, і мені нічого навіть грати не треба, просто слухаєш справжнє, слухаєш легко і з відкритим серцем, і воно само тебе скидає на ті емоції, які треба», – розповів Вівчарюк про свого Моцарта.

Щодо музичної канви, то за словами диригента Сергія Голубничого, оркестр дотримувався п’єси Пітера Шеффера, де досить чітко вказано, які партитури мають звучати під час цієї вистави. Намагалися якомога більше дати відомої нам музики, яку ми дуже добре знаємо. Основою п’єси є чотири опери Моцарта: «Викрадення із сералю», «Весілля Фігаро», «Дон Жуан» і «Чарівна флейта», також у виставі звучить і симфонічна музика Моцарта, і фортепіанні концерти, і камерну музика.

Хормейстер Максим Ковальчук розповів, що для хору – це дещо новий виклик, тому що в репертуарі хору національного театру оперети – переважно класична оперета, а також мюзикли.

«З такою класичною музикою, музикою віденських класиків, таких як Моцарт, ми майже не стикалися, і для нас це новий цікавий досвід. Ця музика нас надихнула. Вона здійснює якісне покращення для хору, ми відчуваємо, що класика – це виховання, в першу чергу. Це для нас чудово, приємно і, сподіваюся, що глядачі також відчують це у звучанні».

Балетмейстер вистави – заслужений артист України Максим Булгаков, який на початку своєї професійної кар’єри тривалий час працював в національній опереті, а наразі очолює Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр (м. Сєверодонецьк). З Голенком вони зробили разом уже сім вистав і обидва запевняють, що ця робота їм по-особливому дорога.

«Конкретно через хореографію я намагався підкреслити характер самого Моцарта – в ті часи він був для всіх дуже дивним, дуже ексцентричним, тому і його хореографія та пластика – загалом, така», – розповідає він.

Пластика підкреслює характер усіх персонажів, у виставі є купа несподіваних мезансценічних і пластичних рішень, від яких то перехоплює подих, то розбирає сміх, то пробиває на сльозу. Але про хореографію і пластику говорити, в принципі, нема сенсу, треба на це дивитися!

«Дивитися і впускати в себе емоції, які ви відчуєте через рухи персонажів та через наші пластичні рішення», – уточнює балетмейстер.

На початку матеріалу я сказала в цілому про красу постановки. Крім духовної, музичної, змістовної, акторської гри, там була ще й дуже красива сценографія і костюми. 

Художник з костюмів – Ольга Левченко розповіла, що стосовно «костюмної історії» вистави вона обрала шлях стилізації історичних костюмів часів Моцарта, залишивши силуети та елементи бароко: «Ми вирішили розповісти вам цю історію кольорами: кожна сюжетна лінія забарвлена своїм кольором. І сподіваюся, що вам це сподобається». Пані Ольго, нам не те що сподобалося, ми в повному захваті! Ми ж знаємо, що у ті часи чоловічий костюм був таким же витонченим та вибагливим, як і жіночий, і ви нас надзвичайно приємно занурили у високу моду того періоду. Оксамит, мереживо, вишиті вензелі, жюстокори, кюлоти, панчохи, сорочки, жилети, рюші, гаптування, золоті ґудзики, жабо, золото-срібні туфлі з блискучими бантами та вишукано-затійливі парики – і це я описала лише чоловіче вбрання, а уявляєте, як там вбрані жіночі персонажі!

Художниця підтвердила, що справді змогла втілити всі свої задуми, за що дуже вдячна й особисто керівникові театру оперети, і всім пошивочним цехам за роботу на найвищому рівні. Скажу навіть більше, крім того, що персонажі кілька разів перевдягаються, у виставі ще й кілька складів, і під кожного пошито індивідуальний костюм, взуття та створено перуки.

Величезний акцент на кольори, які теж грають у виставі: колір Моцарта – білий – це символ божого дару, натхнення, осяяння. Сальєрі – це чорний – заздрість, темна сторона людської душі. Колір бронзи – це двір віденського імператора Йосифа ІІ, його придворна свита, а застиглі воскові фігури символізують лицемірство, інертність, застій.

Самі ж опери Моцарта теж різнобарвні – вони, як кольорові бризки, переливчасті, яскраві, витончені – різноманітні, як і вся його геніальна творчість.

Сценографію для вистави створив Володимир Карашевський, це вже його друга робота з Максимом Голенком, першою була «Зойкина квартира» у театрі на Подолі. Художник зізнається, що щасливий працювати саме з цим режисером, бо, хоча він вже дуже довго творить для театру, проте у нього не часто з’являються улюблені режисери. Зокрема, душа в душу йому працювалося хіба що з Юрієм Любімовим, Романом Балаяном, Станіславом Мойсеєвим і ось тепер, з Максимом Голенком.

«Конче важливо, коли йде збіг у розумінні форми, естетики. Я бачив роботи Максима в «Дикому театрі» і мені вони дуже подобалися. А потім з’ясувалося, що й Максим теж хотів зі мною працювати. Тому, все гарно склалося, ми поєднали зал та сцену концептуально та за формою – золотий зал і чорна театральна сцена. Це дуже красиво і цікаво!» – усміхається Карашевський.

Художник поділився, що у 1986 році у нього вже була історія з Моцартом і Сальєрі, тоді з режисером Валерієм Пацуновим він працював над постановкою вистави в Київському костелі. Розповідає, що там була частково схожа сценографія та декорації. Виставу грали в підвалі костелу, де був маленький органчик і одна, реально жива свічка, а навкруги, на столах, були канделябри з електричними свічками.

Драматична опера «Амадеус», за основу якої взята біографічна історія Моцарта, починається з реальної живої свічки, і закінчується живою свічкою. На сцені, за задумом, їх повинно бути 700, я не рахувала, але це видовище справляє незабутнє враження. Маленька мерехтлива свічечка на ім’я Моцарт, яка так швидко згоріла, але увібрала в себе талант тисячі свічок, і досі залишається однією з найяскравіших на небосхилі зірок-геніїв.

Наступні покази вистави – 29-30 січня та 18 лютого 2022 року.

Любов Базів. Київ

Фото надані пресслужбою Національної оперети України


Джерело: Нестерпний вундеркінд VS Впливова посередність. Театральна прем’єра

Вас може зацікавити