5 січня. Пам’ятні дати

У цей день в 2019 році Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію об’єднаної Православної церкви України

Церемонія підписання Томосу пройшла після спільного молебню Варфоломія і предстоятеля Православної церкви України Епіфанія в храмі Святого Георгія на території Вселенського патріархату в Стамбулі. Томос є патріаршою грамотою, що офіційно затверджує канонічний автокефальний статус ПЦУ як однієї з 15 помісних православних церков світу. Цей документ видається один раз і є основою існування церкви. Він чинний з моменту його підписання.

Шлях до незалежної української помісної Церкви був складним і тривалим. Перша спроба була здійснена ще 100 років тому, за часів Гетьманату і Директорії. Але народженню Української церкви завадила більшовицька окупація.

Процес був відновлений з початком Незалежної України, велику роль у цьому відігравав предстоятель УПЦ Київського патріархату Філарет. Проте, багато років Москві вдавалося блокувати цей процес. І лише спроба 2018 року виявилася вдалою: 11 жовтня Синод Вселенського патріархату оголосив, що Російська православна церква втратила юрисдикцію над канонічною територією України, а церквою-матір’ю України є Константинополь. Окрім того, було визнано недійсною анафему глави УПЦ КП Філарета та предстоятеля УАПЦ Макарія.

15 грудня 2018 року, у Софії Київській, пройшов Об’єднавчий церковний собор. На ньому духовенство УПЦ Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та УПЦ Московського патріархату створили єдину помісну Православну церкву України, ухвалили її статут і обрали предстоятеля – митрополита Київського і всієї України Епіфанія.

Процедура надання автокефалії ПЦУ завершилась 6 січня 2019 року – в Патріаршому храмі Святого Георгія відбулося вручення Томоса про автокефалію та божественна літургія, яку спільно відправили Вселенський патріарх Варфоломій та предстоятель Православної церкви України, митрополит Київський і всієї України Епіфаній.

У цей день народилися

в Україні…

Василь Верховинець (справж. – Костів, 1880-1938), композитор, хоровий диригент, хореограф, фольклорист і етнограф, педагог.

У 1906-1915 рр. – актор, хормейстер, хореограф, диригент Театру Миколи Садовського в Києві. Один із засновників і балетмейстер Харківського театру музичної комедії. Автор першого посібника з української хореографії. Досліджував український музичний фольклор, записав понад 300 українських народних пісень і танців. Репресований у 1938 році.

Мирослав Симчич (1923), військовий та громадський діяч, сотенний УПА, політв’язень.

Народився у селі Вижний Березів на Івано-Франківщині. До юнацької мережі ОУН вступив у 1941 році, а восени 1943 увійшов до складу першого куреня Української народної самооборони в Космачі як кулеметник (псевдо: «Кривоніс»). Воював проти німецьких окупантів та «яструбків» – винищувальних загонів НКВС. Весною 1946 року Мирослава Симчича призначено командиром Березівської сотні. 4 грудня 1948 року, через зраду, з товаришем потрапив у засідку на хаті-криївці. Бій з радянськими військовими тривав від першої години дня до десятої вечора. Врешті-решт, енкавеесевці підпалили хату й узяли непритомних оунівців у полон. Симчич був засуджений у 1949 році за участь в УПА на 25 років позбавлення волі. Згодом повторно дістав ще 25 років. У 1963 був достроково випущений, однак у 1968 році він знову заарештований за так званими «нововиявленими обставинами». Після тривалого слідства «правосуддя» не змогло довести жодних «нововиявлених обставин». Аби не звільняти запеклого ворога радянської влади, дострокове звільнення було скасоване – Мирослав Симчич повинен був відбувати строк у концтаборах до 30 січня 1982 року. Був звільнений лише у 1985-му. Усього відбув в ув’язненні 32 роки, 6 місяців і 3 дні. Реабілітували ж Мирослава Симчича 15 листопада 2017 року.

Яна Шемякіна (1986), шпажистка.

Родом зі Львова. Фехтуванням почала займатися в 11 років, після того, як отримала травму на тренуваннях гірськолижників. Представляє товариство «Динамо». Перше золото завоювала у 2002 році на першості світу серед кадетів, а вже у 2005 році перемогла на Чемпіонаті Європи-2005. Золоту олімпійську медаль здобула у 2012 році у Лондоні.

Загалом до 2015 року завоювала в особистому заліку на міжнародних змаганнях 5 золотих, 4 срібних та 10 бронзових медалей.

…і у світі

Умберто Еко (1932-2016), італійський письменник, культуролог, філософ, лінгвіст, університетський викладач, член провідних світових академій, кавалер Великого хреста і Почесного Легіону, засновник і керівник наукових і мистецьких журналів, видатний колекціонер стародавніх книг. Автор романів «Ім’я троянди», «Маятник Фуко», «Острів напередодні», «Баудоліно». У співавторстві з Кармі написав книгу для дітей «Бомба і генерал», «Три космонавти».

Умберто Еко народився в Алессандрії (П’ємонт; Італія). У 1954 році отримав докторський ступінь в університеті Турина. Протягом п’яти років працював у Мілані редактором на телебаченні, потім читав лекції в Туринському університеті. Крім того, викладав в університетах Мілана, Флоренції та Болоньї, де в 1975 році отримав посаду професора на кафедрі семіотики, а також у Міланському політехнічному інституті. Писати почав наприкінці 50-х років. За його участю були засновані журнали «Marcatre» і «Quindici»; був редактором журналу «Versus» і входив до редколегії журналів «Semiotica», «Degres», «Text», «Structuralist Review», «Communication», «Problemi dell’Informazione», «Alfabeta». З 1979 року є віце-президентом Міжнародної асоціації семіотичних досліджень.

Умберто Еко – почесний доктор ряду університетів. Його наукова і літературна діяльність відзначені численними преміями, в тому числі Strega (1981), Viareggio Prize (1981), Anghiari Prize (1981), Medicis Prize (1982), McLuhan Teleglobe Prize (1985). Еко помер 19 лютого 2016 року на 85 році життя.

Письменник любив давав поради. Наприклад, радив на пам’ять вчити «Іліаду», поменше сидіти в Facebook. Звісно, великою популярністю подібні слова не користувалися. Одна справа – говорити щось дотепне і яскраве, інша – давати такі понурі поради. А ще Еко ненавидів примітивізм і банальщину. «Байки про те, що читачам треба все легші та простіші тексти, вигадали видавці та головні редактори. Насправді читач неймовірно стомився від примітивності», – стверджував письменник.

Мауріціо Полліні (1942), італійський піаніст, який давно зажив слави «ювеліра музики».

Виступає також як оперний диригент. До світової виконавської еліти піаністів увійшов на початку 70-х років. Майже всі його записи критики одноголосно називають еталонними, вони сприймаються як зразки прочитання музики, як достеменні її «озвучені видання». Його кредо таке: «Ми, інтерпретатори, повинні наблизити твори класиків і романтиків до свідомості сучасної людини. Ми зобов’язані зрозуміти, що означала класична музика для свого часу. Можна, скажімо, зустріти в музиці Бетховена або Шопена дисонуючий акорд: сьогодні він звучить не надто драматично, але на той час це було саме так! Нам потрібно лише знайти шлях, виконувати музику так само хвилююче, як вона звучала тоді. Ми повинні «перекладати» її». І він «перекладає» – регулярно виступаючи не тільки в престижних залах світу, але й на заводах і фабриках, не боячись пропонувати робітникам програму, складену не з «солоденьких популяризованих і розтиражованих класичних шлягерів», а, приміром, з останніх сонат Бетховена.


Джерело: 5 січня. Пам’ятні дати

Вас може зацікавити