Пограбування музеїв та знищення спадщини: зрада чи спосіб виживання

Фото: Telegram/Андрющенко Time

Достеменно невідомо, чи було це зроблено, але швидше за все так. Вочевидь, рішення про вивезення музейних колекцій було прийняте заздалегідь й, можливо, це пов’язано з такою собі «компенсацією» за скарби кримських музеїв, які ще до подій 2014-2015 рр. з’являлися на Європейських виставках, а потім за рішенням європейського суду були визнані власністю України, й не повернулися до кримських музеїв.

І якщо Херсонський обласний художній музей ім. О Шовкуненка вже з півроку закрито на «Велику Реставрацію» й він фізично ще довго буде закритий, то краєзнавчий музей вже з’явився у російських сюжетах ЗМІ. Потрібно розуміти, що для відвідувача, навіть якщо буде вивезено більшу частину унікального фонду, загальний вигляд експозиції залишиться майже без змін. Тому що кількість предметів зберігання у музеї сягає близько 350 тисяч і немає ніякого сенсу вивозити колекцію повністю. Це буде стосуватися незначної, але унікальної групи експонатів. І ця унікальність часто-густо не збігається з привабливим експозиційним виглядом. Тому здебільшого це може стосуватися фондосховища.

Отже, чи було музей пограбовано і що саме було вивезено, ми дізнаємося після звільнення Херсона. Наразі питання в іншому: чи збиралася дирекція краєзнавчого музею якось протидіяти пограбуванню?

І от тут, на жаль, відповідь однозначна – ні. Але справа тут не зовсім у зраді та навіть не у загрозі життю. Справа у сенсі перебування цієї людини на посаді директора. Тут немає творчого покликання, немає бажання зробити музей найкращим в Україні. Це лише справа власного добробуту, це почуття влади над шістьма десятками співробітників, та статус серед владної еліти області. За три десятиріччя перебування на посаді ця людина пройшла деяку еволюцію від красивої посади до відкритого грабіжництва. Найбільшою золотою жилою стали безкінечні ремонти, які тривають вже друге десятиріччя поспіль. Кожен такий ремонт завдає непоправних калічень будівлям – а це три старовинних великих будівлі та кілька господарчих, а ще є й філія у Каховці. Дві з них – пам’ятки архітектури, а одна – пам’ятка історії. Але ж у тому і сенс, аби ремонти періодично поновлювалися. Подейкують, що до відкриття такого нехитрого способу здобуття прибутків був інший – продаж експонатів. Це нескладно довести, якщо провести наукову експертизу. Але наочним свідченням таких нечистих вчинків є ще більший злочин за наслідками – повна заміна фондових номерів експонатів, яку почали проводити з десять років тому. При цьому старі номери не фіксувалися, а описи оновлювалися. Тобто музей втратив інформацію про колекцію, яка була до цього моменту, й відтоді має лише нову інформацію і лише про те, що на цей момент є у наявності. Навіть під час Другої Світової війни фондові книги з описами і всіма попередніми номерами вціліли, а у цілком мирні часи – ні. І це справжня катастрофа.

Цікаво, що й під час перереєстрації предметів колекції люди на посаді головного зберігача кілька разів змінювалися. Звісно, що кожний новий призначенець не міг фізично прийняти колекцію й до кінця не розумів, за що починає нести відповідальність. До того ж, колекція не оцифрована повністю, тому що це неможливо фізично, на це знадобиться близько тридцяти років.

Отже, маємо купу зловживань службовим станом та скандалів, у які втягувався музей, й разом з тим бачимо відчайдушні намагання за будь-що всидіти на посаді аж до фізичної неспроможності сидіти.

І от повертаємося до питання щодо патріотизму чи зради, та чи може ця людина чинити якийсь спротив пограбуванню колекції та співпраці з агресором? Звичайно, це й називається зрадою – співпраця з окупантом, адже від такої ситуації таким людям тільки плюси. Війна спише все, а зміна влади ніколи не була проблемою. Пристосування є найбільш надійним способом залишитися на посаді, а це головне. Продемонструвати лояльність у виступах у ЗМІ, зробити виставку на будь-яку тему, навіть на день народження фюрера – не складно: виставка буде яскравою у прямому сенсі, а вступне слово – зі сльозами радості на очах.

Показовий сюжет «про спасіння зали Суворова» продемонстрував її потенціал у кращих традиціях РосТБ – з брехнею, героїзмом та героїчною брехнею. Вона, бачте, зберегла залу для херсонців у часи націоналістичного шабашу, коли іншим містам цього зробити не вдалося. І от тепер, нарешті, вдячні містяни безкінечною чергою вишукуються на екскурсії. Тільки ми ж знаємо, що влада якраз ніяк не проявляла себе у бажанні щось таке робити. Музеї Суворова в Очакові та Ізмаїлі працюють собі й досі, і є у доволі гарному стані. А щодо спасіння саме цієї зали, то закрити її мріяла лише вона, аби отримати ще одне господарче приміщення. Врятували його від неї співробітники та, власне, заповіт дарувальника.

А от справжнім її здобутком було знищення експозиції радянського періоду, аби догодити «новим віянням». Й тепер маємо унікальну ситуацію, коли огляд історії у Херсонському музеї закінчується на 1945 році. А далі, виходить, життя не було, й історії незалежної України теж. За чверть століття можна було б і нову концепцію прописати, і створити сучасну експозицію, але напевно «шабаш у владі» не дозволяв. Було знищено наукову складову музейної діяльності, припинено археологічні дослідження, наукові конференції, перервано зв’язки з іншими музеями та університетами, включно з європейськими – це все було, і все поступово розвіялося. Втрачено навіть зв’язки з музеями області, які опинилися в інформаційному вакуумі, без методичної допомоги.

Зате «розпил» бюджету у музейній сфері налагоджено бездоганно. Тут і ведення ремонту з відкатами, і «мертві душі» у штаті, і закупівля матеріалів на побудову «грандіозних» виставок. Є хвацькість у звітах та відписках перед будь-яким керівництвом зверху, у виступах на урочистостях та організації «правильних» заходів, є широкі знання з ким і чим ділитися в отриманні наступного фінансування, а для цього заведені свої люди у радах, судах і управліннях. Ну, як її не любити чиновникам зверху? Запроваджені кілька років тому конкурси на посаду директорів і так не були ідеально прописані у законі, а за херсонських умов втрачали будь-який сенс. Вони легко керувалися домовленостями, а згодом взагалі перестали проводитися наживо – навіщо цирк, коли документ про проведення конкурсу можна просто намалювати?

І тут переходимо до більш важливих речей. Чи унікальний цей випадок для українських музеїв?

І от де справжня катастрофа – на жаль, ні. Більшість музеїв України схожого рівня мають схожих директорів і схожу ситуацію. Музеями не займається Міністерство культури і ніколи не займалося. Система управління склалася таким чином, що директор музею не є частиною музею, не є людиною, яка допомагає і адмініструє роботу закладу, колаборацію з іншими суміжними у діяльності закладами, у тому числі, наукової чи туристичної сфери. Директор не несе прямої відповідальності за збереження колекції, не підпорядковується науковій чи методичній раді та навіть профспілкам, які насправді мали б бути керуючим механізмом. Директор вище цього всього й фактично має безмежну владу у кадастрових межах закладу, який перетворено на господарчий склад з приміщенням для виставок та обслуговуючим персоналом, який потрібно ганяти з ранку до вечора. Він не підпорядковується ані Управлінню культури та Міністерству, ані навіть Обласній раді, тому що рада – це просто рада, а не конкретна людина, тим більше, рада ніякого стосунку до музейної справи не має і навіть не підозрює, що воно таке.

Отже, залишається загадкою, яким чином і на чому музейна справа в Україні досі тримається. Можливо, на якійсь інерції минулих часів, на чиїхось приватних ініціативах, самовідданості окремих співробітників, але точно не на державній зацікавленості та підтримці. Катастрофічність ситуації – у тому, що у музеях зосереджений державний фонд рухомої культурної спадщини вартістю у мільярди євро, але держава фактично відсторонилася від неї, не володіє інформацією про неї, їй начхати на те, хто цими цінностями опікується на місцях, та що там власне є. Не контролюється охорона та умови зберігання, що якраз і потребує найбільшого централізованого підходу, певної методології та чималих коштів, адже тисячі унікальних експонатів прямо зараз просто перетворюються на попіл (це й метали, й дерево, тканини і папір).

Ми дивуємося, чому музеї передньої лінії (Донбасу та Херсонської області) ніяк не готувалися до можливого вторгнення ворога, про яке розвідки іноземних країн попереджали від початку осені минулого року. Нічого не робили й на початку лютого, коли небезпека стала майже невідворотною. А дивуватися нема чому. Якщо б навіть в глибинних надрах Мінкульту народилися б якісь ініціативи, музеї навряд чи кинулися б виконувати розпорядження так би мовити «непрямого керівництва».

Ще більш безпорадна і жахлива ситуація з нерухомою спадщиною – це взагалі вільне падіння і тотальна безвідповідальність. Міста і села втрачали пам’ятки архітектури сотнями на рік. Тому що були послідовно знищені майже всі інституції, які б мали ними опікуватися. Але це – окрема тема.

Наразі маємо безпрецедентну підтримку Європи. Тож потрібно вже зараз долучати спеціалістів цієї сфери і з боку Заходу, і вітчизняних до розробки пакету реформ, до змін у законодавстві таким чином, щоб руйнація культурної спадщини була б таким самим злочином, як і під час війни. Натомість її збереження, відновлення, збирання має всіляко заохочуватися, має бути матеріально вигідною справою для підприємців, адже це важливо не лише для самоідентифікації нації, але й для отримання від цього матеріальних прибутків. 

Потрібно вже зараз створювати численні реставраційні майстерні різних напрямків (архітектурних, художніх тощо) з гідною оплатою фахівців, з гідним рівнем їх знань та досвіду, якого, на жаль, в України вже й не може бути. А тому потрібно широко залучати на початках іноземних спеціалістів. Потрібні нові спеціальності у ВИШах на державному фінансуванні, які б почали підготовку таких фахівців з подальшим працевлаштуванням. А прямо зараз потрібно фінансувати навчання молоді за кордоном, як це, до речі, відбувається з нашими військовими.

Потрібно хоч щось починати робити, аби можна було починати відновлення країни після тотальної руїни, адже завтра вже не буде чого відновлювати.


Джерело: Пограбування музеїв та знищення спадщини: зрада чи спосіб виживання

Вас може зацікавити