Сергій Пономаренко, Герой України

image

До 2014 року Сергій Пономаренко не мав жодного стосунку до військової справи, окрім хіба що військової кафедри, яку закінчив, навчаючись у виші. Працював менеджером у сфері логістики, а перед самим початком російської агресії – керуючим магазину. Втім, коли почалася війна, одразу пішов до військкомату.

Тоді ж, у 2014-му він обрав собі нетиповий цифровий позивний.

– Я був командиром взводу і номер моєї машини був 334. Дві останні цифри обрав для псевдо. Я ним дуже нервував ворогів, які нас прослуховували, – сміється офіцер. – Зазвичай як: у розмові йде позивний, зрозуміло, що це когось викликають, а потім цифровим кодом доповідають, що трапилося. Коли викликали мене і в рації звучало, наприклад, «тридцять чотири, чотири, п’ять» – нічого не було зрозуміло. Просто насипаються якісь цифри, а що потрібно робити, хто куди поїде… Ну, так в мене цей позивний і залишився.

Після демобілізації у 2015 році Сергій повернувся додому, до цивільної роботи. Потім працював у військовому комісаріаті. Незадовго до повномасштабного вторгнення росії звільнився з лав Збройних Сил України. Як виявилося, ненадовго.

– Я очікував нападу. Ще на початку лютого зв’язався з побратимами, з якими воював на Донбасі. Я був упевнений, що росіяни одразу вимкнуть зв’язок по всій країні, тому ми заздалегідь прописали маршрути висування, години і місця зустрічі, – згадує він. – Зв’язок не вимкнули, а повномасштабне вторгнення відбулося. 24 лютого я закрив усі нагальні справи на роботі, 25-го виїхав, а 26-го вже був у 3-й ОТБр.

«ДРУГА АРМІЯ СВІТУ?! ТА ВАС ПРОСТІ МЕНЕДЖЕРИ Б’ЮТЬ, ЯК МУХ НА ПІДВІКОННІ!»

Ці кілька місяців, за словами Сергія, промайнули, як один довгий день. Сон по 2-3 години на добу, кілька виїздів щодня, постійні бої. Кожного дня знімав на телефон короткі відео з описом подій. Власне, тільки завдяки цим «міні-щоденникам» він може відновити зараз у пам’яті те, що і коли відбувалося від початку повномасштабного нападу росії. Аналізуючи цей період, Сергій зауважує: наш ворог підлий і підступний, не зупиняється ні перед чим.

– Чесно скажу: я й до сьогодні не відкидаю можливість застосування тактичної ядерної зброї. Тому що їм потрібна бодай маленька перемога, а шансів на якийсь успіх немає на жодному з напрямків. Їхня очевидна перевага на сьогодні – у чисельності. Ця війна нагадує партію в шахи між розумною людиною і клінічним ідіотом. І всі ніби розуміють, що розумний переможе, але є нюанс – у розумного 16 фігур на полі, а в ідіота – 160. Разом із тим, вже усі зрозуміли, що їхнє «потужне військо» – міф. Друга армія світу?! Та вас прості менеджери б’ють, як мух на підвіконні!!!

За словами командира, в його підрозділі усі бійці мотивовані і завзяті, навіть ті, хто до кінця лютого не мав жодного бойового досвіду. Кожен готовий битися і захищати свою землю.  

– Про такий колектив можна тільки мріяти. Коли готуємося до виїзду і я визначаю екіпажі, які будуть виїжджати, хлопці навіть ображаються: «А чому знову вони, вони минулого разу їздили, тепер давайте ми поїдемо». Це дуже класно. З такими людьми хочеться працювати. Знаю багато мобілізованих хлопців, які дадуть фору кадровим військовим.

У Сергія, до речі, є правило, якому він не зраджує з 2014 року – не відпускати хлопців самих на завдання.

– Якщо виїзд потрібно робити однією машиною, їду я. Якщо більше, ніж однією, –  я і ще хтось. Розумієте, якщо відправляєш бійців, а сам лишаєшся, ти сієш зерно сумніву: наскільки ж це небезпечно, якщо він сам не хоче їхати, а нас посилає.  

«Я НАВІТЬ НЕ ДУМАВ, ЩО ПРИ ШВИДКОСТІ ПОЛЬОТУ СНАРЯДУ БЛИЗЬКО 850 М/С ТИ ЙОГО ТАК ЧІТКО БАЧИШ»

Під час бою, за словами командира, організм переходить у режим автоматичної роботи. Усе відбувається ніби само по собі. 

– Коли зі шлемофоном біжу до машини, завжди відчуваю хвилювання, а потім воно зникає. Хоча це не значить, що немає жодних емоцій. Танковий бій – це суміш адреналіну, страху і жаги зробити свою роботу швидко і влучно, – перераховує він.

За цей час підрозділ Сергія Пономаренка взяв участь у багатьох боях. Спочатку Сергій говорить, що не може виділити певне зіткнення. Втім, майже одразу розповідає про два епізоди, які закарбувалися у пам’яті.

– Перший – коли допомагали 95-й бригаді. Ми всю ніч планували операцію, о 4-й ранку на танку виїхали на позиції. Оскільки місцевість була незнайома, до нас посадили на броню бійця, який орієнтувався в цих  місцях. Доїхали до місця, де потрібно було виконувати задачу, і помітили, що по полю катаються два танки. Я у піхотинця запитую: «Вам ще хтось допомагає? Це наші чи ні?». Він відповідає: «Зараз подивимося». Зістрибнув з танка, добіг до посадки – відчайдушний хлопчина. Коли під’їхали до цих танків на відстань, десь, 500 метрів чи навіть ближче, боєць визирнув з-за посадки, помахав, що це не наші і почав тікати. Зав’язався бій. Два танки ворога, один наш і між нами посадка. Снаряди косять посадку, але пролетіти її не можуть. У якийсь момент я розумію, що так діла не буде. Кричу навіднику: «Перезаряджай на бронебійний!». Він як лом, його посадка не зупинить. Після першого ж пострілу один ворожий танк вибухнув, а другий, заховавшись за вогнем і димом, втік.

Фінал другої історії, про яку розповідає «34», можна без перебільшення назвати щасливим.

– Це був момент, коли наш танк підбили. Я навіть не думав, що при швидкості польоту снаряду близько 850 м/с ти його так чітко бачиш і супроводжуєш очима весь його шлях.  В останній момент згадав, що потрібно відкрити люки, щоб не здетонував БК. Все, що я встиг зробити, доки супроводжував цей снаряд поглядом – підняти руку і відкрити люк. Далі – влучання. Але все закінчилося нормально. Екіпаж евакуювався, а механік-водій, перш ніж вискочити з танку, увімкнув задню передачу. Ми відбігли назад, дочекалися, доки наш танк від’їде назад, сіли на нього. В результаті, нам не тільки вдалося вивезти свій танк, а й дотягнути інший, з підбитим двигуном. Ще й важкого 300-го зуміли забрати. 

«ТРЕБА ВЧИТИ ІСТОРІЮ, ТОМУ ЩО ЧАСИ ЗМІНЮЮТЬСЯ, А НАШ ВОРОГ – НІ» 

Після запитання про життєві орієнтири, які допомагають йому витримати важкі випробування, Сергій Пономаренко на мить замислюється.

– Мій старший брат помер, коли йому було два роки, і я завжди розумів, якою болючою була ця втрата для батьків. Мати часто казала: «Ти в нас лишився один, тому дуже хочеться, щоб своє життя ти прожив правильно». І це відчуття, що потрібно жити за двох, тримає мене і підштовхує.

Про свою особисту мотивацію до Перемоги Сергій Пономаренко говорить коротко: «Троє дітей».

– Війна підійшла до них дуже близько. Буквально через тиждень після початку повномасштабного вторгнення мені на телефон прийшло перше повідомлення від росіян з моєю точною адресою, мовляв, ми знаємо, де твоя родина. Я передбачив це, адже був упевнений, що є в їхніх списках. Тому найперше, що зробив – заховав сім’ю, щоб не дати ворогу ані найменшого шансу дістати її. Я дуже не хотів, щоб наші діти бачили війну. І розповідати їм про неї теж не дуже хочу. Єдине, що сказав би: вчіть історію, тому що часи змінюються, а наш ворог з давніх часів – ні. І якщо так складеться, що ця війна не закінчиться розпадом росії, гадаю, через 50-100 років ми знову повернемося на це саме коло. Вони не можуть по-іншому. У них на підсвідомому рівні закладено, що треба не розвивати своє, а забирати чуже.

Попри те, що війна триває, Сергій Пономаренко вважає, що українці вже вписали героїчну сторінку в світову історію.

– Коли я був маленьким, дід з бабою багато розповідали про Другу світову. Що вони робили, як жили. І я завжди думав: «Пощастило ж людям застати такі часи, зробити свій внесок у перемогу. От було б класно, якби я спромігся на щось подібне». Домріявся… Але ні про що не жалкую. Ми вже перемогли. Україна однозначно визнана світом, а росія заблокована. І це вже не зміниться, – упевнений він.

Аліна Логвиненко, Сергій Лисенко

Фото – Арсен Федосенко


Джерело: Сергій Пономаренко, Герой України

Вас може зацікавити